Сторінка
25
Як на нас, етнонім сігіни (сігінни) одного кореня з дав.-сканд. Þegn, дв.-верх.-нім. degan “хлопець”, дв.-англ. thegn, þegn > theyn, thane «слуга, васал, послідовник, посадова особа, вільний воїн» > “землевласник”, “дворянин” (пор. з нім. Degan “шабля” > “воїн”), англ. thegn, ст.-грец. τεκνον “молодець”. Можливо, що в один семантичний ряд лягає і латинське sicco “висушувати”, “доїти”, “витискати” (> “той, хто ссе” > “хлопець”), що одразу ж наводить на згадку про епітет кіммерійців як “доярів кобилиць”.
Синонімом цьому індо-європейському кореневі є слов. * xol- (*xolp “холоп”, *xolstъjь «холостий»), так і герм. *skol- (гот. skalks, англ.-сакс. scealc , дв.-сакс., дв.-верх.-нім. scalc “слуга, раб”), де простежується еволюція семантики від вікової до соціальної недостатності, де вихідним значенням слов. *xol- та герм. skal- було значення молодості та неповноліття. Етимолог О.В. Назаренко пов’язав це з переданням про походження етноніма “сколоти” від імені наймолодшого родоначальника скіфів Колаксая.
Від романомовних пастухів–волохів (vlah) цигани, ці “пастухи римлян”, відрізнялися ще одним іменем – “чорні латиняни / римляни” (Nigri Latini, Μαυρόβλαχοι, Morlachi, Morlacci, Murlachi), і ця назва протрималася до ХІХ ст. для характеристики населення біля підніжжя гори Велебіт, а іменем "каракачани" (тур. "чорні кочівники") досі називають грекомовну етнографічну групу пастухів-вівчарів та конярів, мешкаючу в Болгарії.
Щодо т.зв. “справжніх, “білих” волохів, то формотворчим ядром їх були нащадки італійців – утікачів від франкських колонізаторів у VІ – початку VІІ ст. (гот. walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh, сер.-верх.-нім. walch “чужинець; кельт; романець”, від гаельск. folc “бадьорий, жвавий”), з яких Аварський каганат створив особливі військові поселення на Дунаї та Сереті, т.зв. “окольні” (ai periks; αϊ πέριξ) поселення. Аналогічно чинили й православні візантійці з розбитими в 872 р. єретиками–павликіанами: їх помістили на кордоні з Болгарією для несення прикордонної охорони. Як наслідок — з маніхео–маркіонітської доктрини павликіан виникло балканське богомільство поряд із суто маніхейською слов'яномовною Македонією зі столицею у Скоп'є (грец. “Верховина”). Говорити про пряму кровно-антропологічну спадкоємність волохів (сучасних румун) від даків–фракійців (гетів) узагалі не доводиться. Фракійські расові признаки у румун зумовлені лише тим, що північні італійці асимілювали свого часу (ще в часи розквіту античного Риму) фракійське племя енетів, що мешкало на землях північно-східної Італії і мало центр біля Венеції. Наступне відокремлення волохів від італійців хорутанами (словенцями), хорватами, угорцями не призвело до появи такого феномену, який спричинили “окольні” русичі–козаки (українці). Поляки досі чітко визначають пряму спорідненість румунів та італійців, визначаючи саме останніх “волохи”, а Італію — “Влохія”. Ті ж волохи, які залишилися на місцях своїх давніх поселень, утворили й досі існуючі “своєрідності” (нації) — аромуни, мегленіти (в Греції), істроромуни (п-ів Істрія в Словенії) та вимерлих на ХІХ ст. далматинців. До того ж слід пам’ятати, що термін волохи (влахи, влехи, валахи) є поняттям також із соціальним змістом. У межах балканського ареалу влахами (“власі”) називають всіх пастухів, які здійснювали зі стадами відгін на пасовища (трансюманс), незалежно від їх власне етнічної належності (ще їх називали і албанцями–“арбанасі”). Наприклад, в українських Карпатах села за "волоським правом" були винятково пастушими та саме з їхнього середовища походили опришки, які здійснювали рекет стосовно землеробських сіл із "руським правом".
“Чорні” (сігіни) та “білі” валахи вели замкнений цикл кочівництва за відрегульованими маршрутами. Цими традиційними шляхами пересувався у відповідності з рухом овечих отар весь людський контингент, що не мав постійних поселень. Зимовий період вони проводили в низинах біля побережжя Адріатичного та Іонічного морів. На постійно використовуваних зимових посселеннях зводили тимчасові поселення, що складалися з хатин напівсферичної форми, сплетених з гілля та покритих повстяними кошмами та солом’яними матами. Худобу тримали на підножному кормі. З настанням літа (з дня св. Георгія) всі люди знімалися з місця, повантаживши в’юком на мулів все майно. Повільно просувалися отари гірськими дорогами, йшли люди з навантаженими мулами. Тривалість стоянок була великою через потребу забезпечення водою і продуктивним рослинним покриттям. Зрештою досягали високогірних пасовищ, де залишалися весь теплий період часу (до дня св. Дмитрія). Там споруджували двоскатні курені, криті сірувато-бурими вовняними полотнищами. Після закінчення літнього випасу овець починалося перекочовування у зворотньому напрямку. Досягнувши приморських пасовищ, впорядковували зимові побудови, життя в них відновлювалося. Тут у зимовий час займалися й ремеслом – виготовленням домашнього начиння (в Албанії цигани називаються “виробники сит” — shoshare > південноукр. “шушара”), ковальством, обпаленням черепиці, дрібною торгівлею та ворожінням.
Кельти називали "дудлібами (дулібами)" тих праслов'ян (костобоки писемних джерел, які зберегли свою архаїчну назву зі значенням "древляни"; пор. із санскр. kastha "дерево, палиця, кий" + bhaga "тримати"), котрі на час "місіонерства" кельтів перебували під безпосереднім ідеологічно-господарським "пресом" південних, ілліро-фракійських (гето-дакійських) племен, як от носіїв культур куштановицької у Закарпатті і карпатських курганів у Прикарпатті (у Греції, наприклад, внаслідок різночасової ідейної інвазії фракійців виникли такі явища, як культи Ареса, Діоніса та Орфея), які на І ст. до н.е. – 50 р. н.е. стояли на cтадії своєї найбільшої могутності (держава одріссів) та після римського завоювання Дакії і Мезії відійшли на північ та колонізували території Закарпаття, Прикарпаття та Південної Волині. Саме тут археологи виявляють факт раптової появи величезної кількості медальйонів римських імператорів, золотих монет ранішої в часі чеканки (тобто вони передавалися у спадок), срібних та скляних речей римського походження, фібули дунайського типу. " . Фракійці, за повідомленнями Платона й Тіта Лівія, водили козу, зовсім як слов'яни на Дніпрі, у свято нового місяця, котре супутнє зимовому сонцестоянню у сузір'ї Стрільця. Звичай цей до сьогодення був живий на Україні. Культ Сонця у Фракії грав головну роль. Фракійці вірили у безсмертя душі, обожнювали природу, що відроджується, приносили в жертву тварин. Яскраві, в маскарадних одежах, кукерські ігри. народний одяг, прикраси, зустрічі пір року — все це збереглося на території Фракії і було передано пізнішому болгарському населенню, стало елементами його культури. Ті ж основні риси фракійської культури характерні для багатьох слов'янських племен — і це, без сумніву, естафета, передана фракійцями після їх переселення на нові землі . Зображення двох коней з людиною посередині (коні обернені головами до людини, — О.Г.) характерні для Фракії і особливо для лівобережжя Дунаю. На вишитих слов'янських рушниках . присутній той самий сюжет .". " . Зв’язки між слов’янами і фракійцями були тривалими і достатньо тісними . Слов’янське az і фракійське ας, слов’янське briti і фракійське βρίλων "цирюльник", слов’янське zajencь (zajenkъ) і фракійське Ζαικα "заєць", слов’янське pivo і фракійське πιυον .". Окрім того, саме до фракійського спадку належить концепція „безсмертя душі”, яку, начебто, сформолював гето-дакійський пророк Залмоксіс (начебто, учень і раб Піфагора) і яку прийняли й кельтські друїди після експансіоністських походів кельтів на Балкани та в Малу Азію. Частина візантійських авторів, як от Феофілакт Сімокатта, усвідомлюючи релігійно-світоглядну належність відомих йому слов’ян до Фракійського світу, прямо іменує їх "гетами".
Завантажити реферат