Сторінка
22
Сучасні цим подіям елліни глузували з вірування кельтів, кажучи, що більше кельтів втонуло, ніж загинуло у битвах (Strabo, IV,4,6). Релігійний аспект власне й відбився на їхній самоназві, яка містить той же і.-є. корінь, що й у хетт. halija "кланятися; стояти на колінах" (пор. з гот. halths, дв.-верх.-нім. hald "схилений", санскр. crayami (шраямі), грец. klino, латин. clino "схиляти, нахиляти, опускати"). Крім того, звісно, міграційний процес мав і економічне підгрунтя — як випасання величезних стад великої рогатої худоби, так і прагнення контролювати родовища бурштину та шляхи його експорту. Для здійснення останнього відбулася міграція кельтів і до Балтики у ІІІ – ІІ ст. до н.е., зайнявши Малопольщу (відомо принаймні п’ять кельтських городищ в області Кракова та чітко кельтського походження назви тамтешніх рік Ніда, Раба, Сан, Мрага, Мієн, Іза та гори Прієніна), Мазовію (на захід від Бресту, басейн р. Норив-Нарви, т.зв. мілоградська культура) та Сілезію. В Карпатській котловині, на р. Тиса кельти безпосередньо зіткнулися зі Скіфським світом, а в Оковському лісі, де беруть початок Західна Двина, Дніпро та Волга — з Фінно-угорським світом.
Саме причиною туберкульозу та під впливом тубільців слід, на нашу думку, пояснювати ту причину, чому кельти надзвичайно швидко в IV ст. до н.е. в Карпатській улоговині змінили власний поховальний обряд (трупопокладення) місцевим поховальним (трупоспалення), що свідчить і про швидкий процес інтеграції кельтів до населення культури підкльошових поховань. Дещо пізніше обряд кремації охоплює всі кельтські землі, і сліди його не фіксуються археологічними методами. " . Отже, саме кремація була домінуючим поховальним обрядом у часи найбільшої активності кельтів на українських землях (ІІ-І ст. до н.е.), а тому не варто й очікувати знайдення на наших теренах латенських поховань іншого типу".
Щодо населення культури підкльошових поховань, то воно постало внаслідок інфільтрації (з 550 р. до н.е.) за два століття поморської культури у лужицьку, носіями якої були квади (свеви), своєрідний представник італо-венедо-праслов'янської спільності. Ці скельтизовані квади під іменем “віктогали” (де в етнонімі є кельт. компонент -cail "отара овець") населяли Прикарпаття. На схід від них жило гірське плем’я котінів — спеціалістів із добування заліза, які Тацітом визначаються не германцями, а такими, що говорять галльською мовою (тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури). Як вважається, слідами кельтського перебування на Прикарпатті є скельні ритуальні комплекси — Вижницьке святилище, Писаний камінь, Лисівський камінь та інші, де на вершинах відкрито круглі заглиблення, кількість яких вказує на їх календарно-культовий зміст, та зображення "солярних знаків" кельтського типу (трискелії, спіралі, кола та колеса). Також, на думку Г.Ю. Марченка, відомий Збруцький ідол (знайдений на Тернопільщині під горою Соколиха) є прямим аналогом кельтської стели зі святилища Ентремонт (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) на півдні Франції, кельтський Вюртемберзький ідол з двома головами, Беблігенський ідол з обличчям за стилем виконання дуже подібним до Збруцького ідола, та членований на яруси кельтський стовп із Вальденбуха, а також Ставчанський ідол черняхівської культури. До цього цікаво додати археологічні дані М. С. Бандрівського про кельтський гальштат в Прикарпатті. Можливо, що початково етнонім "хорвати", який локалізується тут писемними джерелами, походить від кельтського означення жителів гір (ірл. crwth "гора").
Щодо прабалтів, то кельти не відіграли жодної ролі у процесі їх етнічного творення (можливо, вплинувши лише на західних — куршів та ятвягів), поступившись у цьому лісо-степовим іраномовним племенам.
Дещо раніше, в 300-х рр. до н.е. відбулася могутня експансія кельтів на південь — у Південну Францію, Південну Німеччину, Іспанію та Італію, значно підірвавши іберійську та етруську цивілізації (в 387 р. до н.е. галли Бренна взяли Рим, і вистояла лише цитадель — Капітолій). Лише в 197 р. галльське плем'я боїв (ірл. bui "помаранчевий колір"), столицею яких була Болонья, було витиснуте з Північної Італії на північний схід — в уже кельтські Паннонію та Моравію. Там вони були перемогли в 113 р. до н.е. германське плем'я кімврів, але були розбиті в 60 р. до н.е. дакським царем Буревістою і частина їх переселилася в Північне Прикарпаття, а друга, після короткого союзу з гельветами, була поселена Юлієм Цезарем в Галлії, в землі едуїв. Цікавим явищем кельтської (гальської) генези у Римському світі виявився культ пророчиць Сивілл, назву яких можна витлумачувати як "даючі надію" (ірл. suill "надія"). Кельти славилися серед римлян творцями нових речей та винаходів, законодавцями мод.
Також Страбон у своїй „Географії” зазначає, що північнобалканські гети, на відміну від оточуючих і споріднених їм фракійських даків, є значною мірою змішаним з кельтами народом (Strabo VII,II,2), що підтверджується й археологічними дослідженнями. Також для гетів, на відміну від решти фракійців, був характерний звичай, за яким правитель мав „радника-віщуна”, посередника між людьми і богами, що проживав у віддаленому скиті і контактував лише з панівною верхівкою, а самими гетами „шанувався як бог” (Strabo VII,II,5). Наприклад, за часів царства Буребісти таким „живим богом” був Діціней (Декіней), який, за переданнями, навчився волхвування під час мандрів у Єгипет і заснував касту жерців-„покритоголових” („піллеатів”), навчав їх логіці, етиці та механіці небесних сфер, запровадив поклоніння богам та святилища, заборонив вживання вина. Вважається, що Діціней, якого згадує і Йордан у своїй „Гетиці” (67-74), походив з кельтського племені боїв, яких, разом із таврисками, підкорив Буребіста в 40-60 р.н.е.
Завантажити реферат