Сторінка
41
Але, як на нас, можлива й більш глибша ретроспекція. І пов'язання назви Саррас із Сарагосою, і сарматами-аланами-саргатами, і царством Сарозія тощо — все це були в певні історичні епохи спроби народноетимологічного витлумаченння (і перепризначення) більш давнього, архаїчного поняття, котре стосувалося території Північного і Східного Приазов'я аж до ріки Волги (Ра, Раси, Ранхи) на сході та до Кавказьких гір на півдні. На нашу думку, мова йде про хурритський мовний спадок в назві Саррас: від šarra-šši ("шарра-шші") — "царство". Хуррити як носії старосільської археологічної культури перебували в етнічно-культурному симбіозі з індоарійськими ямно-кемі-обинськими племенами Північного Причорномор’я, що, відповідно, відбилося й на мовному характері обох етнічних конгломератів, внаслідок чого Г.Б. Джаукян навіть запропонував розглядати мови хурритів та урартів як індоєвропейські (з ним погоджується і Ю.Л. Мосенкіс, додаючи до цього переліку хаттську мову Анатолії, лінійне письмо А на Криті та мову етрусків Італії). Як тут не згадати хуррит. xašari “масло” < пра-східнокавказ. *HrVjśE “товстий, жирний” з якого виводять ведичний образ запозиченого аріями Сури та, відповідно, сурів (Адітьї, тобто племена інгульської культури) та асурів (Данавів та Дайтьїв, племена катакомбної культури). Сура, жінка бога Варуни, згідно з міфами, вийшла з океану під час його пахтання (збивання океану ступою до стану масла).
Аналог магічної чаші Грааль зустрічаємо у прямих мовних спадкоємців алан — у осетин, у їх епосі про нартів (чаша Амонг роду Алагата), а звідти — у його абхазьку версію, де розповідь про неї й була записана: " . Найбільшим, великим дзбаном вважався Вадзамакят. Він уміщував шістсот звичайних нартівських дзбанів, що використовувалися для води. Треба сказати, що Вадзамакят був не простим глиняним дзбаном. Він відзначався властивостями, таємницю яких не розкрито і досі. Варто знати, що Вадзамакят виготовляли в особливий спосіб. Як і хто, теж невідомо. Вино Вадзамакята мало особливу силу: випивши його. нарти ставали ще більш могутніми. Кажуть. що в цей дзбан клали розрубану червону змію. Але де водиться ця змія, нікому невідомо. Ось ще одна дивна властивість Вадзамакята: скільки не черпай вина з нього, а його не меншало. Все це, зрозуміло, створювало велику славу цьому нартському дзбану. Якщо нарти поклялись біля нього, то вже так і буде: ніяких поступок! Так, священний був дзбан Вадзамакят!". Як дослідив В. Петрук, назва казана у абхазів є спотвореною осетинською (W)ac(y)among — "Вацамонг" ("Виявляюча (чаша)"), вважаючи що греки теж невірно передали назву як Ексампай — "Священні шляхи" (компонент "пай" аналогічний занесеному аланами у французьку мову pays — "країна, місцевість"; можливо, теж іраномовні скіфи перетлумачили по-своєму первинну назву, адже О.Трубачов реконструював як індоарійське a-ksama-payas "непридатна ріка", за переказом, казан скіфського царя Аріанта розташовано біля джерела притоки Гіпанісу, вода якої непридатна для пиття). Внаслідок суперечок за оволодіння дзбаном нарт Сасриква (Сосруко, Сослан) скинув його з гори і він розбився, а з насінин винограду, що були на його дні, з’явилися чарівні виноградні лози (кабардинська легенда розповідає, як герой, який був на бенкеті у небесних духів, скидає на землю посудину з чарівним вином). Цікаво, що кабардино-черкеською назвою м. Кисловодськ є Нарцане, тобто "нартівський напій" (кабард. "сане" — "напій", адиг. "сане" — "вино", черк. "сане" — "смородина" ~ р. Смородина, на якій міст — арена боротьби слов’янського героя зі зміями).
Осетини — чіткі представники кавкасіонського антропологічного типу, в той час як алани — представники цілком іншого типу — вузьколицього варіанту європеоїдної раси. Відмінності між осетинами та аланами за скуловою (вилицевою) шириною максимальні в межах європеоїдної раси, тобто генетичної спорідненості між ними нема. Прийшле аланське населення лише передало тубільному населенню свою мову, зумовило вплив на його культуру. Також безпосередні нащадки алан (ясів) досі компактно проживають в області Ясшаг на сході Угорщини.
Писемні джерела завжди чітко розрізяють алан і сарматів, ніколи не ототожнюючи їх. Вірогідно, що Птолемею вони відомі як “аланорси” (alanorsoi), де компонент “алан” походить з тюркських мов (alan, alang, jalan), і пояснюється як “рівнина, поле, долина”, “горб, гірка” та, зокрема, запозичений в угро-фіннські мови (фін. alanko “низина”, ест. alango “низина, долина” ~ цікаво у зв’язку з цим співставити тлумачення імені героя Персеваль у самому епосі про Грааль як “проникаючий долиною”!). Саме поляни мешкали на Київських горах, яких Нестор–літописець визначив, що вони – “русь” (лат. rus, кельт. reuth “поле”). Поняття “поле” вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті ukhraiia – “пагорб, курган”). Також, зауважує М. Покровський, " . у осетинській мові "поле" означає як місце полювання, так і саме полювання (асоціація за суміжністю) . В епоху судових поєдинків у давній Русі "поле" означало місце поєдинку і сам поєдинок". Для скептиків додамо свідчення самого Амміана Марцелліна, за яким алани "отримали свою назву від гір" та що " . вони, аналогічно до персів, поширили своє ім’я як благородне, на всіх решту" (Res.Gest.libri, XXXI).
У зв'язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни — слов'янського походження, тобто слов'янізовані, хоча у його часи пам'ятали про їх іранське (аланське) походження (тобто про спорідненість їх із прямими мовними нащадками скіфів — басилеїв-"царських” — іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем “яси”, по-санскритськи yasas “слава”, що у грецькій вимові отримало вигляд “оси”, “ози”, звідки й назва “осетини” при самоназві “ірон”, Озівське море), а саме — з причин як зміни виду харчування, так і замешкання на гірських породах — "Київських пагорбах", поляни-рільники з кочових іранців-доліхокефалів трансформувалися у брахікефалів. Як зазначає В. Сєдов, " . група середньодніпровських слов’ян, котра ховала померлих в ІХ-ХІІ стт. в грунтових могилах під курганами, сформувалася в наслідок слов’янізації місцевих іраномовних племен (далі В. Сєдов конкретизує їх як носіїв пеньківської культури, спадкоємниці північного варіанту черняхівської культури, - О.Г.). Іншими словами, слов’яни, які залишили середньодніпровські курганні трупопокладання в грунтових ямах, у значній мірі були нащадками місцевих скіфо-сарматських племен". Надалі певна частина середньодніпровських племен мігрувала на захід і колонізувала землі Верхнього та Середнього Подністроав’я, про що свідчать кургани (наприклад, курган "Настасина могила", що у с. Крилос, який є давнім Галичем) та поодинокі знахідки, що пов’язані з даною культурою.
Завантажити реферат