Сторінка
30
Готи Вінітарія ("переможця венетів"!), перебивши антських 70 старійшин на чолі з "рексом" (королем) Боозом ("перехрещений" нашими романтиками від історії на Божа, хоча ім’я його явно кельтське і власне слов’янським його варіантом є "бевзь/белзь", яке після наївної довіри готам його носія стало "іменем загальним"; цікаво, що у говорах Рязанської, Орловської, Тверської, Ярославської та Костромської та Псковської областей та у мові поволзьких комі аналогом слову "бевзь" виступає "дулеб", "дулебий", "дулеп", а також це слово застосовується для означення "сліпий", "косий", "різноокий", "із фізичною вадою"), переорієнтували слов’ян з участі в кельтському ушкуйництві — набігах на римські провінції, про що розповідає Таціт ("Венеди перейняли багато з їх таланів, бо заради грабежу вештаються лісами і горами, які тільки не існують між певкінами та феннами . пересуваються пішо, і до того ж з великою швидкістю"), — на торгівлю з Римом, який мав величезну потребу у зерні та у продуктах тваринництва. З часу приходу готів, з II ст. н.е. у слов’янському Подністров’ї, як констатує Д. Козак, спостерігається прогрес у землеробстві, а саме: застосування орних знарядь плужного типу, удосконалення знарядь збору врожаю та його переробки, запровадження ротаційних жорен замість зернотерок, споруджуються млини, окремі домогосподарства об’єднюються у сусідські общини ("верві"). Як наслідок — через посередництво готів у торгівлі з Римом створений додатковий продукт обмінюється на ремісничі товари, предмети розкоші, вино і монети. " . Плуг і хліб — основа слов’янської цивілізації. Селянське орне землеробство стало тим могутнім фундаментом, на котрому відбулася консолідація "праслов’янських" племен, що забезпечила і динамічний господарський здвиг, і бурхливий демографічний ріст, і швидкий соціальний розвиток".
Тим самим прихід готів зумовив появу серед слов’ян релігії типу меланезійського "карго" та витворення провінційноримських культур (пшеворської та черняхівської, тобто які об'єднали, відповідно, германських вандало-лугів та гото-гепідів зі слов'янськими конгломератами, внаслідок чого Певтінгерові таблиці називають цей компліментарний симбіоз "венедами сарматами").
Інші або залишалися вірними "вірі предків" (пам'ятки типу Етулії в пониззі Дністра, Дунаю і Пруту; у Певтінгерових таблицях тут вказані "венеди", і саме з ними пов'язують титул римського імператора Волузіана, 251-253 рр., "Венедський") та навіть інкорпорувалися у "Кельтський світ" (постзарубинецька київська культура), або ж запалювалися пасіонарними потугами самих готів, алан, гунів, протобулгар та авар (культури празько-корчакська, пеньківська, суково-дзєдзіцька (в межиріччя Вісли та Одри слов’яни розселилися тільки в VI-VII ст., про що свідчить поява тут напівземлянок), тобто склавіни, анти та пізні венети-пралехіти та неатрибуйовані етнонімно жителі Самарського Поволжя), або ж, як ільменські словени (культура довгих курганів), які відірвалися від решти праслов’янського масиву та, перебуваючи в певній ізоляції від решти споріднених етносів (про це, наприклад, свідчить відсутність у давньо-новгородському діалекті ефекту другої палаталізації), асимільовували тубільне (Тушемлі-Колочіна і Іменьківська та постзарубинецька культури) прибалтійсько-фіннське чи скіфо-сарматське населення.
Як уже зазначалося вище, прихильники кельтської релігійної системи (дв.-ірл. fili "поет, який займався й ворожінням, пророкуванням під час обрядів та принесення жертв" > слов. veles/velet ~ герм. Ullr), в якій значне місце відводиться вгадуванню, витлумаченню волі богів (на думку В. Іванова та В. Топорова, ця ірландсько-слов’янська відповідність узгоджується зі згадкою про волхва–жерця Волоса в архаїзуючому "Сказанні" про побудову церкви у Ярославлі, де говориться, що волхв після спалення жертви провіщував від імені Волоса), визначаються нами саме як "толковини" (присутнє навіть у "Слові о полку Ігоревім" як "погані толковини", тобто "нехристияни", а священнодійники цього "толку" — "волхви", на відміну від автентичних слов’янських "жерців"). М. Брайчевський вважає, що літописне означення "іже суть толковини", дане руським літописцем, стосується не тільки слов’янського племені тиверців (Поділля), але й дулібів ("волинян") та білих хорватів (Прикарпаття). Як зазначають І. Винокур та Б. Тимощук, територія, яку, за свідченням літописів, заселяли дуліби, уличі, тиверці, білі хорвати, древляни, поляни, в археологічному відношенні відповідають єдиній культурі Лука-Райковецька, в яку в VII ст. об’єдналися, втративши основні свої риси, пеньківська та празько-корчацька (анти та склавіни писемних джерел) культури. Крім того, як встановлено антропологами, саме ці етноси брали більш-менш однакову участь у творенні сучасного українського етносу: з полянами українців ріднить конфігурація носової області, з древлянами, волинянами, тиверцями та уличами — розміри обличчя.
Завантажити реферат