Сторінка
36
Також частина "мігруючих антів" по дорогою в Анжу осіла в Баварії, де їхнім форпостом став Андекс (Andechs), поселення на 14 км від Штаренбергу, на озері Аммер (пор. з англ. hammer "молот, кий") і резиденція могутнього і древнього баварського роду графів Андекс. Вони згадуються вже в ІХ ст., володіють замками в Ечі та в Інні, а в 1204 р. отримали у володіння ще й герцогство Меран. Але вже в 1248 р. рід припинився по чоловічій лінії і їхні володіння перейшли до тірольських графів. В 1458 р. мюнхенським графом Альбрехтом ІІІ замок Андекс був перетворений у бенедиктинський монастир (закритий у ХІХ ст, але пізніше баварським королем Людвігом відновлений).
Реальними археологічними підтвердженнями міграції "антів-андекавів" є поховання постчерняхівського кола, котрі зустрічаються в досить обширному регіоні. В Подунав'ї це — поховання в Задьварекаші біля Сольнока, в Тапе Малядок при злитті Тиси і Муреша тощо. Саме тут, між ріками Тиса і Темеш посол імператора Максиміна до Аттіли Пріск в 448 р. засвідчив назву напою "медос", а Іордан, у свою чергу, додає як назву поминального ритуалу "страва", так і слов'янську форму гідроніму — Патісус, Партіскус (грец. Падісос, від фрак. Патіс), що надалі зазнало народноетимологічного витлумачення як "По-Тисся", в результаті чого вібулося зближення з пізнішим аварським (пвн.-кавказьким) "тІса" — "свинець": Тісас/Тігас > Тиса. Також в Центральній Європі сформувалася винятково постпшеворська культура празького типу, яка виникла у VI ст. та простягнулася від Житомирщини (Україна) до межиріччя Лаби та Заале через Чехію, Моравію та Словаччину. Але етнічно на цих західноєвропейських територіях домінували германські етноси лангобардів (які в 568 р. переселилися в Італію) та гепідів, що свідчить про взаємну толерантність ("компліментарність"). З відходом германців з Паннонії та приходом туди авар значно збільшилася тут кількість слов'ян, які були переселені сюди як союзники каганату (але, звісно, відбулася й асиміляція ранніших слов'янських поселенців пізнішими).
Можливо, що «анти-кияни» (андекави, поляни-«анти Кия») заховані у свідченнях сучасників у збірному етнонімі «алани» (аналогічно у Візантії слов’ян спершу іменують "гетами" (Феофілакт Сімокатта, "Історія", III, 4,7; VII, 2,5). У Амміана Марцелліна алани (halani), " . аналогічно до персів, поширили своє ім’я як благородне, на всіх решту" (Res.Gest.libri, XXXI). А також: " . Їм не відомо, що таке неволя. Тому що усі вони благородної крові". Як вважає О. Пріцак, алани були специфічним типом кінноти, які послуговувалися східноіранською "лінгва франка". Алан в 445 р. під проводом Гохара чи Гоара найняв Аецій для боротьби з багаудами Арморики (а саме межиріччя Сени та Луари) — союзниками гуннів. Але, наприклад, Прокопій з Кесарії відносить алан разом з германським племенем скірів (яке свого часу разом з кельтами-галатами штурмувало Ольвію, а в 449 р. їх володар Едіка чи Едекон належить до дружини Аттіли) до "готських племен" ("Війна з готами", І, 1). Це свідчить про те, що римляни та ромеї не дуже орієнтувалися у етнічній пістрявості новоявлених західно- і центральноєвропейських етносів, що вийшли з черняхівської (з проявами скіфсько-сарматської традиції) та пшеворської культур, різноетнічних за своїм характером.
Свого часу алани розірвали союз із гуннами, перейшли кригою Рейн в 406 р., зайняли Північно-Західну Галлію та долини Луари, Рони і Аквілею, спільно з вандалами та свевами перейшли в 409 р. Піренеї, захопили Лузитанію (тепершня Португалія), в 412 р. перейшли на бік Риму, а в 429 р. їх частина разом із вандалами переплила в Африку. В кінці 30-х років V ст. алани як союзники Риму були поселені в Галлії, а після смерті Аттіли відбувається рух алан на схід — вони захоплюютьНижню Мезію і Малу Скіфію, саме з їх середовища вийшов історик Іордан, представник аланської знаті (його дід був секретарем аланського царя Кандака, а сам Іордан служив у свиті царського племінника). Надалі західна група алан дотримувалася винятково провізантійської орієнтації, в той час як східні алани (автохтони Кавказу) змінювали свої позиції залежно від потреби моменту. Південно-західних алан в 558-572 рр. консолідує цар Сарозій (Сародій, Сарой, від сармат. sar- "голова", пор. з тадж. sar "голова, верх, вершина, початок", фрак. Saraparai "головорізи"; у франкомовному середовищі повинно було б перекластися як tete — "голова", "вершина гори"; або антропонім містить той же корінь, що й у санскр. saras, авест. zrayah, дв.-перс. drayah, фін. sar "море", "озеро" ~ пор. з іранським мотивом про те, що сім’я роду грядучого царя-месії зберігається у водах священного озера-моря), держава якого охоплювала верхню Кубань, П’ятигор’я і сучасну Балкарію і контроювала перевали, непідвладні Ірану. Власне діяльність Сарозія, на думку В. Ковалевської, призвела до появи в кінці VI і на початку VII ст. серії поселень із системою ретельно продуманої організації оборони — невеликих білокам’яних фортець через кожні 2-3 км — всіма гірськими долинами, що вели до перевальних шляхів.
Чи не стосується первинно саме Аланії епічна назва "Саррас"? Чи не свідчить факт узурпації в Саррасі влади чужинцем той факт, що на певний час у 70-х рр. VI ст. Аланія, за даними Менандра, потрапила під політичну залежність від тюрок (хазар) Турксанфа? Можливо, що саме у середовищі останніх відбулася народна етимологізація імені Саррас (тобто земля Сарозія) на Сарису (тюрк. "жовта вода" < тюрк. "сары", "сарыг", монг. "шірга", "шіра", угор. sarga, япон. siroi — "жовтий", чуваш. "шура" — "світлий", "сара" — "жовтий", але дв.-япон. „сіруо” — „білий” < пра-алтайськ. *sir- „світлий, білий”), що прикріпилася до ріки на кордоні аланської держави Сарозія і тюрків (тепер — р. Цариця, звідки — Царицин, тепер — Сталінград/Волгоград), а первинно — між тюркським та іранським світами. Саме на цій міфічній межі — ріці Сари — перебуває, згідно з переданнями, могила дружини богатиря Салор-Казана Абульгазі, одна серед семи жінок, які були володарками огузів. Іншою богатиршею була Барчин-Салор, донька Кармиш-бея і жона Мамиш-бея (тобто Алпамиша), яка, проте, вже похована на Південній Сари — Сир-Дар’ї біля стародавнього Сигнакаї, а її мавзолей узбеки називають "Блакитне житло Барчин" ("Барчинин Кок-кесене"), хоча інколи виникає плутанина, і мавзолей визначають як поховання Абульгазі (принаймні, так виходить із синтаксису повідомлення В. Жирмунського). Можливо, й слід пов'язувати з розумінням назви "Сарас" як "Жовта земля" визначення наступних спадкоємців цієї території куман як "жовтих" (угор. palosc, рус. "половцы"). Окрім того, на лівому березі Волги присутній й топонім Саратов < тюрк. saratau "жовта гора".
Завантажити реферат