Сторінка
26
Костобоки-праслов'яни-"ду(д)ліби" (стрижівська, городоцько-здовбицька, підкарпатська і середньодніпровська субкультури культури шнурової кераміки та бойових сокир) свого часу власне вклинилися, а потім розірвали чинний з ІІІ тис. до н.е. культурно-релігійний симбіоз дако-фракійців (представлених на Волині культурою кулястих амфор, що охоплює всю Центральну Європу аж по Дніпро) з прабалтами (на Волині — культура лійчастого посуду; писемні "будини", які на той час населяли Правобережну Україну та Північне Прикарпаття, Південну Польщу та Словаччину), частково асимілювавши, а частково відтиснувши прабалтів на північ."Будини народ багатолюдний зі світло-блакитними очима і з рудим волоссям" (Геродот. IV,108). "Будини тубільці в цій країні, ведуть кочовий спосіб життя . Гелони навпаки, землероби, застосовують у їжу хліб, займаються садоводством і не схожі на будинів ні тілобудовою, ні кольором шкіри", "Початково гелони були теж еллінами, які віддалилися від торгових міст і розселилися серед будинів. Одні з них говорять скіфською мовою, інші — еллінською", "хоча будини ведуть такий же спосіб життя, як і гелони, але говорять особливою мовою"; "в землі ж їх (будинів) є дерев'яне місто на ім'я Гелон . стіна висока, вся з дерева, так само як і будинки і храми будинів. Там є святилище еллінських божеств з кумирами, вівтарями і храмами з дерева, і в честь Діоніса влаштовуються там кожні два роки святкування з оргіями". Отже, під будинами можна вважати прабалтів, а під гелонами — якихось східних фракійців (культ яких схожий до культу грецького Діоніса Фракійського і побут та мова яких має значні еллінські "домішки" (що виникло уявлення про них, як деградованих еллінів). Також саме неврів, які "через змій, що розплодилися у їхній землі", вторглися з півночі в землі будинів і раз на рік "перекидаються вовками", можна трактувати саме як праслов'ян, пізніших писемних костобоків.
В етнонімі "дуліби" перша частина назви споріднена з дв.-ірл. tuath "народ, плем’я, країна", кімр. tud "країна" (пор.: дв.-верх.-нім. deota/diota "народ" > diutisk / у латин. передачі: teodiska > Deutsch ~ гот. thiuda "народ", дв.-англ. theod, дв.-ісл. thiuz "народ" < і.-є. *teuta "народ" < *teu-/tu- "набухати" ~ оск. touto "місто", литов. tauta "народ", дв.-прус. tauto "країна", хетт. tuzzi "військо"). Як вважає Д.Б. Атегнатос, даний етнонім відбиває ім’я індоєвропейського предка-тотема: у германців, за Тацітом, це — Туісто, батько Маннуса, предка німців, у індоаріїв — Тваштар — бог-ремісник, нащадком якого був першопредок Ману ("Рігведа", Х 17: 1-2). Синами Тваштара є Індра і Вішварупа-Врітра, які ворогують між собою (символи двох гілок індоєвропейців).
Також етноніми та топоніми з формантом "Дуліб" фіксуються у Центральній та Східній Європі, колонізованій саме свого часу кельтами: сербохорв. Duliba — "велика долина у Велебиті"; "гора в Боснії"; словен. Du(d)lieb — "місцевість у Західній Карінтії"; ст.-чеськ. Dudlebi — "плем’я на півдні Чехії"; Dodleba — "назва гідроніму"; дв.-рус. "дулЪби" — "плем’я на Пд. Бузі", Дулеба — "ріка в басейні Березини" тощо.
Як вважається, саме вторгнення вандалів, бургундів та лугіїв у 170 р., представників пшеворської культури, розділило колись єдину праетнічну спільність нащадків носіїв липицької культури (І – ІІІ ст. н.е.), на ізольовані частини, однією з яких стали майбутні мешканці Побужжя "волиняни" (народноетимологічне пояснення як *Dudl-eiba "країна волинок" > "Волинь" забутої або кельтської назви, або її германського витлумачення як *daud-laiba "спадок померлого"). Угорці від своїх попередників у Паннонії взяли визначення слов’ян словом tot (як інваріант імені "дуд-ліб"). Деревом тотів, тутовим деревом досі називається шовковиця, початковою назвою якої є "морва", що одного кореня з гідронімом Морава, котрий, як на нас, означав спершу особливу смолу (глей), схожу на ту, яку пізніше у країнах середньовічної Європи називали “камедь” — “тутові сльози”, кальцієва сіль, очевидно, бурштинової кислоти. На цій основі етнонім “моравани”, “тоти”, “червени” (сербохорв. crven, црвен ~ балкан. bauko, bhauko, boko "червоне" > слов. "бук, дерево з червоною серединою", нім. Rothbuche "fagus silvatica", отже: Буковина ~ "Червенська земля", яка на заході від пасма Буковиці на Сянощині, західній межі лемків-українців до Буковини та Мараморощини, де засвідчені лемківські типи говіркових явищ українців-русинів, як от орудний множини прикметникової відміни на -ыма) семантично тотожні етнонімам балканських, польських та давньо-руських слов'ян “смоляни”, “смоляки”, “смоленці” тощо.
Дуліби, просунувшись на Волинь, асимілювали перебуваючі тут в II-V ст. залишки готського та гепідського населення — носіїв вельбарської культури, що не знало землеробства, а вело приселищне тваринництво та промисли. Вірніше, дуліби повернули Слов'янщині ті землі, з яких свого часу готи вигнали мезокефальних високоголових і широколицих прасловян-нащадків вісло-дніпровського блоку культур гребінцево-накольчастої кераміки та культури кулястих амфор (на ареалі цих культур зосереджені дуже архаїчні слов'янські гідроніми, деякі з яких є похідними від індо-європейських праоснов) на Верхнє Подністров'я, внаслідок чого, як констатує археологія, збільшуються площі волино-подільських поселень, викликані приходом переселенців із Волині (найближчі антропологічні аналогії Середнього Подністров'я, Буковини та Прутсько-Дністровського межиріччя, які населяли уличі та тиверці, знаходяться в ареалі древлян; древляни та волиняни спільно з мазовшанами, західними кривичами та балтськими ятвягами, латгалами і земгалами утворюють т.зв. групу "масивних північних європеоїдів"). Отже, дійсно, Волинь — це "праслов'янська колиска, а тим то треба її вважати за вогнище, з якого випромінювалася ця раса на цілий Схід".
На нашу думку, етнонім "дуд-ліби" зазнав на Волині народноетимологічного витлумачення в "діди" і зафіксований в ритуалі культу предків на території від Устилуга до Сокаля, тобто винятково Західної Волині, а також у східній Польщі: " . Новорічні обходи тут репрезентує обрядове дійство "Діди". Заходячи до хати, перебранці в масках дідів показово виявляють свою сакральність тим, що лупцюють один одного по натоптаних соломою горбах дерев'яними довбнями".Пізнішою інвазією на північ з IV ст. дуліби (які самоозначувалися як „бужани” < „беугене” < „певкіни”, вони ж подільські бастарни писемних джерел) асимілювали рештки гото-гепідського континууму Волині (вельбарська культура). Саме з того часу, як вважаємо, у традицію дулібів-волинян увійшов скандінавський обряд „коструб” (дв.-ісл. kostr „вибір, перевага” або kost-gripr „скарб”).
Завантажити реферат