Сторінка
1
Буддиська традиція тхеравади, що засвідчена в тайському трактаті "Трайпум пра Руанг", написаному легендарним принцом Лутаї, в своїй космології знає певні космічні сфери, серед яких Лока Шамбала (Лохасімбалі) — сфера потойбіччя. Де перебуває подружжя, яке здійснює . перелюб. Тут росте високе дерево капок з величезними гострими шипами, яким змушені підійматися ті, хто провинився. На вершині дерева страдальці бачать своїх партнерів, дістатися до яких можна тільки покалічивши своє тіло до крові. Іншого шляху нема — внизу злі духи побоями змушують їх лізти на дерево. Як тільки вони досягають вершини і готові обнятися зі своїми коханими, їх знімають і знову змушують лізти наверх. Це випробування триває в термін, неспівставимий з людським життям: доба тут триває 9 млн. земних років[i]. Дослідники вважають, що дане буддиське уявлення є трансформацією погляду каула-шактизму про місце замешкання богині Калі (шакті Шіви) — гору Кайлас ("Кайласавасіні" – "Мешкаюча на Кайласі", "Котарі" – "Печерна", "Калпалата" – "Ліана бажання", "Кумбхастані" – "Маюча стан глека", "Канкіні" – "Ворона", "Кунта" – "Пристрасть", "Камадевакала" – "Мистецтво бога любові", "Кірттішча" – "Слава", "Камасварупіні" – "Сутність хтивості").
Тут також слід додати, що дана Лока Шамбала розглядається як те відділення пекла, де, все ж таки, відбувається в муках очищення душ для наступного кармічного перевтілення (все ж таки, вони, будучи перелюбниками, любили!). Це цілком узгоджується як з вченням Діонісія Ареопагіта та Максима Сповідника про ерос (" . Так і розпутник, хоча й позбавляється добра через безсловесну хіть, . проте причетний Добру в найслабшій подобі єднання та любові"; " . з’єднується з тим, що для нього згубне і, хоча любов (ерос) видається збоченою, це все ж слабий відголосок Божественної Любові (Еросу), і за благо він приймає фантазію"[ii]), так і з вченням о. П. Флоренського "Про гееєну" (в трактаті "Стовп та утвердження Істини"), а саме — нема пекельного вогню, є тільки ощичающий вогонь Христа. Це поняття, проте, слід розуміти саме як "вогонь совісті", а не як реальне полум’я. Відповідно, нема чистилища, де грішники приречені на тимчасове, очищувальне страждання. І тим більше нема пекла з розпеченими сковорідками та котлами з нафтою та сіркою. Після тілесної смерті всі душі поміщаються в єдине місце. Це щось схоже на рай, "спокій" (" . Упокой душу усопшего раба твоего, в месте светле, месте злачне, месте покойне…", де "злачне" — "поле зі злаками, сад"), де кожна душа очищується самостійно в міру своєї совісті. Саме "спокій", а не "світло" заслуговують Майстер і Маргарита Булгакова[iii].
Одразу ж напрошується паралель з грецьким міфом про Сізіфа, який в покарання в Аїді викочував величезну каменюку на гору і яка, як тільки торкалася вершини, зривалася в низ, і Сізіф був приречений все починати знову. Власне Сізіф, володар Ефіру (Корінф), був допущений до бенкетування богів-олімпійців, де освіжав і омолоджував своє тіло нектаром і амброзією, але виказав людям таємницю богів (за намовою Сізіфа його дружина проявила начебто "подружню невірність", через що Сізіфові вдалося умовити Аїда повернути його на землю, щоб покарати невірну). Сізіф влаштував славнозвісні Істмійські ігри на честь свого небожа Мелікерта-Палемона, який загинув у водах моря разом з матір’ю Іно, дочкою Кадма, рятуючись від божевільного батька і чоловіка Атаманта. Таку кару Іно з сином зазнали від Гери, яка розгнівалася на те, що вона вигодовувала немовля Діоніса. Сам Сізіф був сином Еола (сина Елліна, внука Девкаліона і правнука Прометея), мав сина Главка, володаря рибалок і мореплавців, і внука Гіппоной-Беллерофонта ("убивця Беллера"), переказ про перебування якого у царя Тірінфу Прета і спробу спокушення його царицею Антеєю дуже схожий на перський переказ про спробу спокушення Сіявуша царицею Турану.
Японці знають Шамбалу як обітовану “чисту землю” (кит. Цзін-ту) праведників, у якій царює будда Аміда (Амітабха “невимірюване сяйво”, япон. Мурьоко-буцу), який в їх уявленні є аватарою (суйдзяку) Дзідзо, японського аналога Кшітігарбхи – Діцзан-вана (одночасно Аміда — це "проявлений слід" божества-камі головного святилища в Кумано, аналогічно до того, як богиня сонця Аматерасу є проявленням будди Вайрочани-Бирусяна тощо). Будда Аміда до досягнення стану будди був бодхісатвою під іменем Дхармакара (у імені вчувається компонент “макара”, можливо первинно було “дхарма-макара”, а таке злиття слів з однаковими звуками в кінці першого слова і на початку другого є в традиції давньо-індійської граматики) і створив на заході земний рай Сукхаваті (“Щаслива країна”) і став земним втіленням Будди Шакьямуні. Тепер земним втіленням Амітабхи вважається панчен-лама. Символом країни Амітабхи є лотос, з якого народжуються всі мешканці.
У Японії в середньовіччі виник релігійний рух “Істини чистої землі” („Дзьодо синсю” або „Хонган тарікі сінсю”). Його засновник Хонен (1133 – 1212 рр.) вчив, що будда Аміда поклявся спасти все людство, а тому його пошанування важливіше від особистих зусиль для досягнення духовної досконалості. Просвітлення у приреченому світі можна досягти тільки за допомогою мантри “О, будда Аміда!” (“Наму Аміда буцу”). Інший релігійний філософ Сінран (1173 – 1262) вважав, що досягнення “чистої землі” зумовлене не моральними якостями, а тільки вірою у могутність будди Аміди. Будь-які прояви людської природи природні (“дзінен хоні”, де “дзінен” – “речі, як вони є”, а “хоні” – “творіння, явлене через дхарму”). Послідовник і учень Сінрана більш радикальний Юйен-бо (1222 – 1289) сформолював „вчення про Молитву” („Ігьо”) для досягнення грішним людством „чистої замлі” з милості будди Аміди, записавши його у вигляді „Вибраних записів того, хто в скорботі з наявності відступництва” („Таннісьо”). Саме тут вперше у японській історії з незвичною силою виражена ідея трансцендентного монотеїзму, відмінна від ортодоксального буддизму з його доктриною самоспасіння через аскезу, медитацію („кукан”) та інші способи досягнення істини (виявлення в собі „істинного тіла будди”, „хонгаку”).
Завантажити реферат