Сторінка
1

Протиукраїнський універсалізм у нашій українській церкві

Прочитавши на сторінках нашої преси репортаж про Форум «Молодь — Христові», що відбувся в Києві 18-19 серпня, на завершення IV сесії Патріяршого Собору УГКЦ, багато людей із нашого старшого покоління напевно запитає себе: А чому не пов’язано цього форуму нашої молоді із величавим здвигом української молоді у Львові 1933 року під патронатом Великого Митрополита Андрея Шептицького з могутнім, неабутнім українським релігійно-національним гаслом «Українська молодь Христові»? Чому цього не зроблено? Чому також головна тема цієї IV сесії Патріяршого Собору була така якась дуже загальна, невизначена: ,Молодь Христові третього тисячоліття’? Бо ж у першій мірі тут ідеться про українську молодь і Українську Церкву.

Крім загальнолюдських і загальноцерковно-релігійних проблем ми ще маємо свої українські проблеми і потреби, які треба полагодити, як наприклад, справу українського екуменізму, питання поєднання Українських Церков київської традиції, потреба нашої церковної ідеології і церковної політики. Також і майбутність нашої УГКЦ у світлі ватиканської «остполітики» є дуже непевною. Як відомо, Ватикан плянує далекойдучу римо-католизацію України, тому трактує нашу УГКЦ не як справжню помісну, самоуправну одиницю (згідно з постановами Другого Ватиканського Собору), але як якусь підрядну частину Римо-Католицької Церкви. Всі ці проблеми повинні були бути предметом дискусій на цій сесії Патріяршого Собору.

Патріярх Йосиф прибув у вільний світ 1963 року з незвичайно важливим та актуальним кличем: «За єдність Церкви і Народу». Наша Українська Церква все була тісно пов’язана зі своїм рідним українським народом. Завдяки цій же Церкві наш народ пережив всі свої історичні лихоліття і дочекався відродження власної державности. Завданням нашої Церкви є продовжування цієї тісної співпраці зі своїм народом, його оборона перед наступами темних ворожих сил, виховування молодого покоління у здоровому українському релігійно-патріотичному дусі. Тому і головна тема цієї сесії Патріяршого Собору, що відбувався в самостійній Україні, у Золотоверхому Києві, повинна б була бути інакша, наприклад: «Українська Молодь — майбутнє нашої Української Церкви і нашого народу». Так, на жаль, не сталося. В нашому церковному житті щораз частіше спостерігаємо прояви релігійно-національної невизначености чи, навіть, самозаперечення. Замість принести до Києва українську релігійно-національну ідеологію і таким чином причинитися до українізації Києва, то наш церковний провід приніс універсалізм і космополітизм. І яка нам користь з такого т. зв. «перенесення» центру УГКЦ зі Львова до Києва?

Таких прикладів українського самозаперечення в нашій Церкві знаходимо багато більше. Ось у 2003 році провід УГКЦ проголосив цей 2003 рік Роком Родини. Багато тоді говорилося і писалося про цей Рік Родини і її велике значення для Церкви і Держави, але немає чомусь ні одної згадки про Українську Родину, як дуже важливу клітину Українського Народу, Української Держави, Української Церкви. Чому? Що, властиво, криється за тим нашим самопонижуванням? Як можемо очікувати, щоб чужі нас шанували, коли самі себе не шануємо? Але на цьому ще не кінець!

Синод УГКЦ, що відбувся у вересні 1999 року, запропонував змінити офіційно назву нашої Церкви. У звіті з діяльности цього Синоду написано, що в дискусії на тему офіційної назви цієї Церкви, покликаючись на папські документи, «спростування з боку вірних України і діяспори» (важко в це повірити!), єпископи запропонували змінити назву «Українська Греко-Католицька Церква» на таку, яка б краще відповідала первісній традиції нашої Церкви, зокрема на «Київська Католицька Церква». Це рішення не є ще остаточним.

Це дуже дивна пропозиція, бо Київську Церкву Володимира Великого ніяк не можна назвати «Католицькою» в сучасному розумінні цього слова, це була, радше, «Київська Православна Церква» в євхаристійному сопричасті з Константинополем та іншими церковними центрами, отже, також і з Римом. Коли уважно приглянемось до цієї нової запропонованої назви «Київська Католицька Церква», то відразу завважимо відсутність двох важливих елементів, які визначували б нашу національну українську і східню духово-обрядову тотожність нашої Церкви. Ця загальна назва «Київська Церква» може відноситися до якоїсь східньо-слов’янської Церкви, в якій крім українців, можуть бути росіяни і білоруси а, може, навіть ще й польські римо-католики, які розбудовують своє церковне життя на всіх територіях України. Хто господарюватиме тоді в такій інтернаціональній Церкві? Напевно не ми! А наша унійна Церква осягнула вершок розвитку не в Києві, тільки у Львові, в Галичині і перейшла в історію як ця Славна Українська Греко-Католицька Церква Митрополита Андрея, Патріярха Йосифа і Митрополита Володимира (Стернюка). На підставі поданих інформацій виглядало б, що це з Ватикану йдуть всі ці доручення і пропозиції змінити назву нашої Церкви і навіть з нашого церковного лексикону викреслити слово «Український», як якесь «незгідне» з духом католицького «благочестя». Може й тому спотворено це величаве історичне гасло Митрополита Андрея з 1933 року «Українська Молодь Христові», відкидаючи слово «Українська». Це була велика зневага цієї світлої події.