Сторінка
1
На території Індії існують реальні міста з назвою Шамбхала: 1) Sambalpur, місто на північному заході штату Орісса, на ріці Маханаді; 2) Sambhal – місто на північному заході штату Уттар Прадеш, на південний захід від міста Морадабад. Також ріка Чамбал наявна у Гімалаях, де її побережжя населяло плем’я панчали, де правив Драупад, батько Драупаді, жони легендарних героїв "Махабхарати" Пандавів. Цікаво, що в центрі Африки, в Демократичній Республіці Конго (Заїр) є місто Шамбала (Shambala), столиця однойменної народості з групи бантоїдних негрів.
Щодо першого, то зазначимо, що у штаті Орісса знаходиться один з чотирьох “чхар-дхам” – найсвященніших міст Індії. Це – місто Пурі з головним храмом Крішни – “Джаганнатха” (“Володар Світу”), в той час як сам штат вважається осердям шіваїзму (шактизму). Саме тут Шіва і Вішну вважаються проявами одного й того ж божества – Харі-Хара.
Англійський мандрівник Ч. Аллен розташовує Шамбалу у древній Гандхарі (північний Пакистан і східний Афганістан), що входила до держави Ахеменідів, була ядром Кушанської імперії. І більш конкретно — у одній з частин Гандхари — Уддіяні (санср. “сад”), ототожненій з чарівною долиною ріки Сват, батьківщиною тантричного буддизму. В 629 р. Уддіяну відвідав китайський паломник Сюань Цзан, який виявив залишки тисяч буддійських пам’ятників (монастирів, ступ) та поселень. Після завоювання долини “білими гуннами” (ефталітами, усунями) Калачакра-тантра була перенесена у бонський регіон Західних Гімалаїв (Тібет). Потім вона була піддана гонінню буддистами князівства Гуге, через що її адепти знайшли прихисток у індійському монастирі Наланда. Саме там Калачакра-тантра була піддана ревізії буддистами, що вихолостили її бонську сутність[i].
Власне в долині уддаянської ріки Сват (Свата) та сусідніх долинах Північно-Західного Пакістану відкрита “добуддійська культура поховань Гандхари” (Гхалігаї V), датована останніми століттями ІІ тис. до н.е.[ii] Вона теж асоціюється з арійцями: в ній поряд із інгумацією застосовувалася кремація, є поховання коней, багато речей мають аналогії в культурах Афганістану, Ірану та Середньої Азії. Дослідники встановили, що ця культура своїми витоками – через проміжні бішкентську та заман-бабінську культури – сягає катакомбної культури Північного Причорномор’я. Цікаво, що друга гілка фіксується в якості катакомбних могил прибульців-номадів в ХІХ ст. до н.е. в Палестині біля Йерихону (дослідження K. Kenyon), по сусідству з прааріо-хурритською державою Мітанні (від хетт. miti-, mitta- “червоний” > Мідія “Червона (країна)”; євр. naharaim, дв.-єгип. naharina; можливо, що тут відбувся переклад з хурритського Kinakhnu — “Червоний”, що, у свою чергу, було невірним перетлумаченням прибульцями-хурритами семітської назви “Ханаан” — “Благословенна”). Ці прибульці власне й створили ядро гіксосів, які підкорили Єгипет (“Та-Хем” — “Чорна (країна)”)[iii]. Відомий гіксоський цар Апопі, який правив у місті Аварісі (Танісі) в дельті Нілу[iv], трансформувався в міфології єгиптян у демонічного змія Апопа, з яким щоночі бореться бог сонця Амон-Ра. Третя гілка номадів в першій пол. ІІ тис. до н.е. зі степів Євразії принесла на береги Хуанхе бронзоливарне виробництво, конярство і бойову колісницю. Тут вони сформували імперію Шан (Інь) з периферійними васальними державами. Останні з часом стали підніматися до рівня цивілізації Шан-Інь, втягуючи у процес становлення північно-китайської цивілізації (хауся) всі етнічні конгломерати басейну Хуанхе, внаслідок чого тубільна династія Чжоу в 1027 р. до н.е. розгромила цивілізацію Шан-Інь[v].
Л.С. Клейн підсумовує характерні докази індоарійської приналежності культури Гандхари. Наприклад, хоча в самій долині Свата вже відсутні катакомбні поховання, але свідчення про “земляний дім” для мертвих, про камінь, закриваючий його, і про “гору”, накриваючу смерть (тобто про курган) наявні у “Рігведі” (V, 89,1; X , 18,4). У всіх культурах цього поховання є парні поховання чоловіків із жінками в одинакових супружних позах, а у “Рігведі” є гімн, ритуально оформляючий відміну старого звичаю ховати живу вдову з чоловіком (Х, 18,8-9). Обряд “дікша” передбачав ритуальне зачаття для посмертного народження покійному нового, потойбічного тіла. У катакомбній спільності і в могильниках Свата є поховання коней, у Дашлі та споріднених пам’ятниках – баранів, а у “Рігведі” міститься спеціальний поховальний гімн коневі (X, 56). Також померлим посипали червоною вохрою стопи ніг, кисті рук та голову. В Індії ж досі в обрядових ситуаціях фарбують в червоний колір підошви ніг, долоні та безволосі частини черепа — як людям, так і зображенням богів[vi]. Тут, на нашу думку, слід зауважити, що саме в Гандхарі відбулася певна релігійно-світоглядна реформа в середовищі індоаріїв (можливо, перша після відокремлення від праіранців, при тому, що наявна і частина праіранців, яка підтримала реформу і стала визначатися, на відміну від власне "іранців" ("персів"), як "туранці", "скіфи"[vii]), яка викликала нову кодифікацію “Вед” та необхідність їх писемної фіксації праведними і благочестивими ріші (“мудрецями”). Виходячи з того, що в “Рігведі” говориться саме про завершення “періоду темряви” і початок “шляху богів” (деваяна), можна назвати цю реформу “деваяністською”. І, як у кожному реформаційному русі, тут відбулися оживлення і вихід на передній план найбільш архаїчних елементів індо-іранської міфології.
Італійська дослідниця Дж. Орофіно вважає, проте, що батьківщиною Шамбали, чи правильніше, вчення Калачакри-тантри була саме північно-західна частина Індії, де мешкають шиїти-кармати, сповідуваний ісмаїлізм яких (поряд із суфізмом, ісмаїлізм є варіантом “іранізації” ”арабського” ісламу) значно вплинув на формування буддиської тантри[viii]. Відомо, що до карматів-нізаритів належав і славнозвісний Старець гори Аламут (про нього розповідає і Марко Поло, XLI), халіф прихованого імама, вождь терористичної організації асасинів (названі через те, що для медитацій використовували гашиш)[ix], які після розгрому їх Хулагу-ханом переселилися до Індії, де їх вожді титулуються “ага-хан”. Як наслідок, Коран був проголошений останньою Ведою, а її тлумачення відоме тільки пірам.
Завантажити реферат