Сторінка
2
Також можна було б звернути увагу і на державу сірійських Селевкідів з її державною арамейською мовою, засновник якої Селевк І Нікатор вважався сином Аполлона[x], а той у свою чергу ототожнювався з іранським Мітрою[xi].
Л. Гумільов власне вважає, що під Шамбалою мається на увазі селевкідська Сірія, яку тібетці називали “Шам” (слово “боло” по-тібетськи означає “верх”), тобто “Шамбала” приблизно означає “володарювання Сірії”: “ . Перші сірійські царі: Селевк Нікатор і Антіох, об’єднавши велику частину розваленої Сірійської монархії, створили винятково сприятливі умови для розвитку ремесел і торгівлі, Антіохія, що побудована на ріці Оронт, протягом багатьох століть уявлялася прообразом веселого, розгульного і безтурботного життя, а один з кварталів її — Дафне був місцем, де танцівниці уперше відкрили «стриптиз» (демонстрація міфу про Інанну-Іштар, котра, опускаючись у потойбіччя, повинна була знімати з себе елементи одягу перед кожною із семи брам, і тільки залишившись оголеною, вона змогла вступити у Вічність, — О.Г.). Тому не дивно, що тібетські горці, що зустрічалися з сірійськими купцями в Хотані, Кашгарії і Балху, наслухалися розповідей про веселе життя, і це дало достатній привід для створення утопії, що пережила і Селевкідську монархію, і породжені нею веселі безпутності. Таким чином, ми можемо констатувати, що ніяких спеціально «злих», а тим більше «потойбічних сил мороку» з легендою про Шамбалу зв'язувати не слід: там поклонялися Афродіті, Адонісові, Таммузу, практично також Діонісу”[xii].
Дійсно, опис “мандальної” столиці Шамбали нагадує реальне планування столиці Селевка І Нікатора Антіохії, заснованої 300 р. до н.е. на місці поселення Боттія (де свого часу Александр Великий спорудив храм Зевсу, Liban., Or., II, 72-77, 87, 250), куди, до речі, він переселив більшу частину колишньої столиці – Антігонії (App., Syr., 57), що явно вкладається у шамбальський мотив “відходу на поселення у краще місце”): “ . Агора селевкідської Антіохії знаходилася на березі Оронта; міські стіни були зведені по прямокутнику; вулиці орієнтовані приблизно за пануючим у даній місцевості напрямком вітрів та потоку сонячного проміння – з північного сходу на південний захід (поздовжні) і з північного заходу на південний схід (поперечні). Основні поздовжні вулиці . були заплановані у відповідності з напрямком ріки .”[xiii]. Парк Антіохії Дафна (“Лавровий”), що набув широку популярність, може цілком ототожнюватися з парком Калачакри столиці Шамбали Калапи, а сама назва міста (Калапа – “Складена з частин”) — з фактом поділу Антіохії на чотири квартали, кожен з котрих всередині загальної міської стіни мав власні стіни. Власне було збудовано ще декілька чудових міст з такою ж назвою – Антіохію біля Персидської затоки (Харакс), Антіохію в Персиді, Антіохію – Едессу, Антіохію на Яксарті (Александрія Есхата, Ходжент), Антіохію Маргіану (Александрія-Мерв), Антіохію на Меандрі, Антіохію – Нісу, Тарс, Маллос і Падану було перейменовано в Антіохії.
Власне поширення в Західній Європі часів античності мітраїзму та інших культів пов’язує Ф. Кюмон з переселенцями із Сірії: “ . Як раніше фінікійці та карфагеняни, сірійці заселили тоді своїми колоніями всі середземноморські порти. В епоху еллінізму вони у значній кількості влаштувалися у торгових центрах Греції, зокрема, на Делосі. Частина цих торговців ринула тепер в Рим, в Путеоли і Остію . Їх можна було виявити в Італії, в Равенні, у Аквілеї, в Тергесті, в Салонах, у Далмації і навіть у Мелазі в Іспанії. Торговий інтерес заманював їх навіть глибоко у внутрішні райони . Дунайською низиною вони пробралися навіть до Сірмію у Паннонії. Особливо густо ці вихідці зі Сходу заселяли Галлію (у семітській традиції — Tsarphatah, "Франція"[xiv], — О.Г.); через Жіронду вони перебралися в Бордо і піднялися вверх по Роні до Ліону. Освоївшись на берегах цієї ріки, вони заполонили звідти весь центр провінції, і особливо масово прибували у велику північну столицю — Трір . При Меровінгах вони ще говорили на своєму семітському наріччі в Орлеані. Тільки коли сарацини повністю зруйнували навігацію у Середземному морі, це зупинило їх наплив .”[xv]. Зокрема в кельтський світ було принесено культ богині Іштар, символ якої було колесо з восьмома спицями (або восьмикінцева зірка). На Заході вона стала відома як богиня весни Остара (від імені її походить англійська народна назва пасхи Eostar).
Також на Заході «сірійська духовність» стала «притчею во язицех»:
. Но ведь давно уж Оронт сирийский стал Тибра притоком,
Внес свой обычай, язык, самбуку с косыми струнами,
Флейтщиц своих, тимпаны туземные, разных девченок:
Велено им возле цирка стоять. — Идите, кто любит
Этих развратных баб в их пёстрых варварских лентах.
(Ювенал, “Сатира”, ІІІ, 62-66;
пер. Ф.А. Петровського)
Ситуація не змінилася і в часі після прийняття християнства. Лише протягом VII — першої половиини VIII ст. намісниками престолу апостола Петра було обрано п'ятеро сірійців. Уродженець малоазійського Тарсу Теодор був архієпископом Кентерберійським (669-690). Франкський історик Григорій Турський за допомогою Іоанна Сірійця переклав на латинь повість про сімох сплячих отроків. Сюжет став настільки популярний, що потрапив у інші джерела. Також у книгу цього ж автора "Про славу мучеників" увійшли популярні оповіді про житія східних святих Косьми і Даміана, Фоки, Доміта, Георгія та Ісидора. Також розповідає Григорій Турський про якогось Теодора, який побував в Індії на могилі святого Фоми та про патриція Муммола, посланця короля Теодоберта, який здійснив прощу до могили апостола Андрія. Цей же Муммол спробував свого часу відібрати частинку мощей святого Сергія у сірійського купця Евфрона, якого єпископ Бордо насильно постриг і змісив прийняти духовний сан (але той втік у інше місто і відростив волосся)[xvi].
Проте, як на нас, залишається нез’ясованим, чому Л. Гумільов не звернув увагу на топонім “Келе-Сірія” (Koile Syria) – “Порожнинна Сірія” (термін koile наділений значеннями “долина”, “русло”, “лощина”, “черевнинна порожнина”, “утроба, черево”, “порожнеча”, “глибина” тощо), як називалася низина між Ліваном та Антиліваном, а іноді під ним малася на увазі і Фінікія і Палестина до Рафії (у Полібія). В цьому широкому значенні Келе-Сірія розуміється у “Ветхому Завіті” (1 Макк 10:69; 2 Макк 365,8; 4:4).
Також антична традиція знає топонім "Біла Сірія" (Левкосірія), під яким об'єднювали Каппадокію, Понт та області довкола Тавру. Страбон пояснював цю назву тим, що, у порівнянні з рештою сірійських племен, шкіра левкосірів була більш світліша (ХІІ, 3.9; XVI, 1.2), а Гезихій термін "левкосір" пояснював як "білошкірий вавилонянин". Також Геродот просто терміном Сірія виокремлював від Ассірії (землі між Тигром та Евфратом) Каппадокію та всі області на захід від Евфрату, між Кілікією та Єгиптом, включаючи й Палестину (ІІ, 104, 116, 158; ІІІ, 5, 91; VII, 89). А Йосиф Флавій заявляв, що сірійці - це грецька назва арамейських племен (Joseph. A.J. I:144)[xvii].
Завантажити реферат