Сторінка
5
Вважається, що ще в часи Кіра Великого саки населяли Дрангіану і цар племені аріаспів Аморг допомагав персам у війні з дербіками, яких підтримували індійські царства. За це аріаспи отримали назву “благородних” – “евергетів”[xxxvi].
Саме з індо-парфянським царем Арахозії, Гандхари та Сакастану Гондофаром християнська традиція пов’язує подорож апостола Фоми в Індію[xxxvii]. В “Шахнаме” Сакастан (Сістан; Німруз) вважається вотчиною богатиря Сома, переможця дракона Сувара[xxxviii] (пор.: санскр. Suparnaputra) та завойовника демонічної країни Каргасаран. Від саків увійшли в загальноіранське надбання їхні перекази про героя Рустема[xxxix] (сина греко-бактрійської принцеси з Кабулу Рудаби та Золя – Достона, сина витязя Сома, вихованого в гнізді чарівного птаха Сімурга), який на службі у Білого дева здійснює подвиги, аналогічно тому, як здійснює свої подвиги Геракл Каллінік (“Переможець”), якого іранці ототожнювали з Веретрагною (авест. “побиваючий захист” = ведич. Врітрахан – “Вбивця Врітри”, епітет Індри), пов’язаним з Мітрою. На греко-бактрійських монетах Деметрія (ІІ ст. до н.е.; сучасна наука визначає двох правителів з цим іменем: Деметрія І, сина Евтидема, який завоював Арахозію та Парапомісади, і Деметрія ІІ, який захопив Індію) відбувся прямий синтез Геракла і Мітри. Вже в епоху Сасанідів був встановлений єдиний для всього Ірану звичай - священний вогонь Атахші-Вахрам – “вогонь Веретрагни (“побиваючого захист)”. Розташовувався він на масивному п’єдесталі і його зображення карбувалося на монетах. Збережена традиція цього вогню ще парфянами як спадок з часів Ахеменідів, коли існували гробниці – святилища (грец. hierothesion; парф. “багін”; сер.-іран. “башн”), де здійснювалися культові церемонії в честь предків або родичів царя, самого царя або різних божеств (Ормазда – Зевса, Аполлона – Мітри, Геракла–Артагна; за даними Мегасфена, грецькому Гераклу відповідав індійський Крішна, а Діонісові – Шіва та буддиський Херука "в тигровій шкурі та завжди з пенісом у стані ерекції")[xl]. Аналогічними поховальними та релігійними пам’ятниками є лише буддійські ступи. Той факт, що сама грецька назва цих святилищ відома лише в елінізованому царстві Коммагена на південному сході Анатолії (буферному між Парфією та Селевкідами), свідчить про значне визнання цього ахеменідського культу гробниць–святилищ саме греко-македонським (“йона”, “явана”) населенням цього царства. Цікаво, що на святилища–гробниці з часів Ахеменідів, за наказом Камбіза, у якості жертви приносили вівцю, хліб та вино. Саме пірати сусідньої Кілікії, яких у 67 р. до н.е. розбив Помпей, познайомили римлян з культом тавроктонного Мітри (Plut. Pomp. XXIV), аналогічно як іудейський месіанізм принесли у Рим іудеї, захоплені тим же Помпеєм у 63 р. до н.е. На нашу думку, в Кілікію принесли уявлення про Мітру парфянські воїни, які після розгрому їх легатом Публієм Вентидієм Бассом були розселені в Кілікії (І ст. до н.е.)[xli].
Проте в дійсності в нових політично–етнічних реаліях парфянськими Аршакідами було здійснено вражаючу підміну: всі особи, місцевості та події, що стосувалися Північно-Східного Ірану, отримали нове ототожнення на північному заході — в Північній Мідії (Атропатені): “ .мідійські маги були більш грунтовними у своїй діяльності – вони розташували і всіх каві (представників легендарної династії Кейянідів, — О.Г.), і пророка на свою батьківщину і навіть ототожнили свою країну (Мідію, — О.Г.) з Аірйанем-Ваеджа, міфічною прабатьківщиною іранських народів”[xlii], своєрідним “земним раєм”, створеним богами. З цієї країни витікають дві ріки – на захід Араг (Ранха; ведична Раса) і на схід – Вех (Вангухі) (“Бундахішна”, ХХ, 7,13). Авестійська Арйана Веджа (Арйан Ведж, Еран Веж, Aryān∂m Vaēĵah- “Арійський простір”) тотожна ведичній Ар’яварті (“Країна аріїв”), яку брахмани потім співставили з Великою Північно-Індійською рівниною (від західного моря до східного і від Гімалаїв на півночі до гір Віндх’я і Сапура на півдні), аналогічно до того, як вищезгадані маги поставили знак рівності між Арйана Веджою та Мідією. Ріка Раса, поряд з Кубхою, Круму і Гоматі, у “Рігведі” (Х, 75,6) вважаються притоками Інду[xliii]
Шумерські епічні пісні, як вказує І. Дьяконов, повідомляють про високу цивілізацію Аратти “за сімома горами” на схід від Еламу — цивілізації, відмінної від протоіндської культури (Мелухха, Мелаха шумерських джерел). Вчений ототожнює Аратту із землями передгір’їв Копет-дага (Ахал-Етек, в історичній області Парфії) та оазисами Афганістану[xliv] (наприклад, ассірійці знали «гори золота» Arallu-Урал, а шумери словом Arali називали “межу світу на півночі”, “потойбіччя”[xlv]). Я. Васільков та С. Нєвєльова вважають, що Аратта існувала чи то в районі Пенджабу і Сінду[xlvi], В. Саріаніді — в Бадахшані, бо основним товаром цієї країни був лазурит, де його добували і продавали в Урук.[xlvii]. С. Мамедова у своїй праці “Про походження шумерів” прийшла до висновку, що Аратта була розташована південніше Урмійського озера (в долині Мійяндоаб), тобто на території сучасного іранського Азербайджану[xlviii] і незалежно від неї з цим поглядом солідаризується Д. Рол, вбачаючи назву країни в пізнішій аккадській інтерпретації, перейнятій індоєвропейцями-маннеями (предками вірмен) — Урарту (Ур-Арату, Ар-Арат)[xlix].
Завантажити реферат