Сторінка
1

Іслам: витоки, періоди становлення, течії, секти

План

1. Витоки ісламу.

2. Мекканський та мединський періоди становлення ісламу. Політична та релігійна діяльність Мухамеда.

3. Коран. Сунна.

4. Вчення про Аллаха. Догматичні приписи Корану. Креаціоністське та есхатологічне вчення. Мусульманські свята.

5. Релігійні течії: хариджити, сунніти, шиїти. Секти: ісмаїліти, суффіти, ваххабіти та інші. Мусульмани в країнах сучасного світу.

6. Шаріат. Канонічні джерела мусульманського права.

Іслам

Іслам — наймолодша світова релігія. За даними всесвітньої ісламської ліги, 1990 р. в різних країнах налічувалося понад 900 млн. послідовників ісламу. Мусульмани живуть більше як у 120 країнах світу. В 35 країнах вони становлять 95-99 % населення, в 13 державах — впливову меншість, у 28 країнах іслам є державною релігією (Іран, Пакистан, Мавританія).

Термін „іслам” у перекладі з арабської означає „покірність”, а того, хто прийняв релігію, називають відданим (з араб. — мусульманином).

1. Витоки ісламу.

Зародження ісламу тісно пов’язано з двома містами: Меккою і Ятрибом. Перше з цих міст було торгівельним та релігійним центром аравійських племен, а друге мало значення міжнародного або міжрелігійного зв’язку, оскільки тут, крім двох арабських племен, проживали цілі племена, а навіть клани, євреїв. Звідси до гори Сінай і до Єрусалиму було рукою подати. Таким чином, місце зародження нової релігії прилягає до священних місць іудаїзму та християнства. Крім цього географічного зв’язку аравійської релігії з єврейсько-християнським одкровенням, є між ними спорідненість племен, мови і передань. Аравія здавна населена двома семітськими племенами, яких Біблія називає синами Йоктана (Буття Х, 25-30) і синами Ізмаїла (Буття, ХХV, 12-16). Північні аравійці задовго до Мухамеда засвоїли біблійну розповідь про Авраама, Агар та Ізмаїла і збагатили його місцевими деталями більше чи менше древнього походження. Джерело Земзем в Мецці було те ж, з якого по молитві Агар ангел Господній (за мусульманською версією архангел Жебраїл (Гавриїл)) напоїв помираючого від спраги Ізмаїла; невеликий чотирикутний храм або вівтар (Кааба), що знаходився біля цього джерела, був, за переданням, побудований самим Авраамом, що прийшов відвідати свого сина вигнанця; чорний камінь-метеорит, вбудований в одну зі стін Кааби, був тоді ж принесений з неба архангелом Жебраїлом; тут поруч був обломок скелі, на яку ставав Авраам з Ізмаїлом для молитви — місце Авраама (Макам-Ібрагім).

Мекка була заснована завдяки своєму святилищу. Хоча мусульманські перекази звичайно перебільшують виключне значення Кааби, але в будь-якому випадку вшанування цієї древньої святині було дуже поширене, такого висновку можна дійти з огляду на великі розміри священної огорожі. Мекка і її околоці були місцем священного паломництва у велике річне свято (хадж) в священні місяці перемир’я для аравійських племен. З релігійним рухом натовпу пов’язувались соціальні і торгівельні відносини.

Мухамед знав три релігії: національну релігію арабів, яка мала свою святиню в його рідному місті; релігію Мойсея від євреїв Медини, і релігію християн від монахів, з якими зустрічався під час своїх подорожей до Сирії, а також від ефіопців, що заходили в Мекку.

Національна релігія арабів була в стані плутанини і розпаду. Натуралізм місцевих культів, присвячених головним чином камінню і деревам, втрачав свою живу силу над розумами в процесі переходу племен від дикого стану. Через знайомство з чужими богами підравалось виключне значення своїх власних. Саме поняття Божества хоча і починало усвідомлюватися в загальному, але невиразно і невизначено. Для його позначення у арабів завжди існувало слово Аллах загального семітського коріння (іль, ель тощо), але з цим словом, крім поняття про божество, поєднувалось також і уявлення про особливого головного бога — володаря Кааби.

Божество уявлялось зовнішніми матеріальними предметами і штучними ідолами, хоча звичайно, не співпадало з ними, а богопоклоніння складалося з виключно зовнішніх дій, оргій і жертвоприношень; були в застосуванні і людські жертвоприношення військовополоненних і дітей.

Таке богопоклоніння не встановлювало ніякого зв’язку між людиною і божеством і не могло задовільняти релігійні почуття. Так само дуже мало воно могло спонукати до морального та соціального об’єднання людей. Зібрання людей довколо Кааби під час хаджу мало звичайно велике значення, оскільки воно знайомило їх, розширювало розумовий світогляд і представляло кожному наочно ідею націльної єдності. Але для об’єднання такий зовнішній спосіб був звичайно недостатнім. Як з розміщення багатьох ідолоів в одному приміщенні не виходило однієї релігії, так і тимчасове зібрання всіх арбських племен біля цієї огорожі для зовнішнього поклоніння різноманітним богам не утворювало з цих племен одного соціального цілого. Священні місяці проходили і жорстокі міжусобиці з вбивствами і пограбуваннями продовжувались з попередньою силою, і обов’язок кровавої помсти з роду в рід залишався відмінною рисою арабської поведінки і єдиним загальновизнаним законом арабського життя.

Як підсумок можна сказати, що з огляду на ці та інші причини іслам має чітко виражений синкретичний характер, і він увібрав у себе елементи різних релігій, зокрема іудаїзму, християнства, староарабського язичества.

2. Мекканський та мединський періоди становлення ісламу. Політична та релігійна діяльність Мухамеда.

Виникнення ісламу справедливо пов’язують з особою Мухамеда (Магомета) ібд Абдулаха, який народився в 570 р. Батько Мухамеда Абд-ель-Мутталіб Абдула (що за переданням означає служитель Божий) помер за два місяці до його народження. Мати — Аміна (або вірна) померла, коли дитині було шість років. Спочатку його виховував дід, а потім дядько Абу-Таліб, якого він ще підлітком супроводжував в Сирію (в торгівельних справах), і там в Босрі, за мусульманською легендою, мекканський караван, в якому мандрував Мухамед, запинився в одному з монастирів Сирії, монах-праведник Багіра, побачивши хлопчика, повідомив Абу Таліба, що його небожа чекає велике майбутнє, позаяк він помічений Божою печаттю. В 584 році, під час війни між корейшитами і Бену-Хавазін, він супроводжував своїх дядьків в битвах і піднімав для них падаючі стріли. Батьки Мухамеда, хоча й належали до пануючого роду, були дуже бідні, тому до 24-річного віку Мухамед служив у свого дядька, пас його стада або виконував обов’язки погонича верблюдів. Не дивлячись не таке незначне положення, він став відомим своїми здібностями і чесністю і дістав прізвисько елвамін, що означає надійний. В 594 році багата вдова Хадіджа звернула на нього увагу і взяла на службу. Він з успіхом водив її караван в Сирію, і в наступному році вона вийшла за нього заміж. Шлюб їх був дуже щасливий, хоча не дав Мухамеду чоловічого потомства.