Сторінка
5

Іслам: витоки, періоди становлення, течії, секти

Друге канонічне свято мусульман — рамадан байрам — присвячується завершенню мусульманського посту у священний місяць рамадан. Протягом цього місяця мусульманин в денний час від ранкової зорі до заходу сонця не повинен вживати їжу, купатися, курити, приймати ліки тощо. Ісламознавці вважають, що цей звичай походить від давніх часів, коли араби-кочовики у час найбільшої спеки в Аравії, в місяць рамадан, коли важко було прохарчуватися, берегли продукти, а господарські справи через велику спеку переносили на вечір.

Одним з мусульманських свят є п’ятниця — день спільної громадської молитви. Мусульманська традиція наповнює її священним ореолом: у п’ятницю народився Мухамед, відбулася хіджра (переселення) Мухамеда, Аллах завершив творіння світу, настане судний день.

До числа неканонічних свят належать: Мірадж — свято, присвячене пам’яті дивовижної нічної подорожі пророка Мухамеда до Єрусалиму (цілу ніч моляться і читають Коран), Мавлюд — день народження Мухамеда.

До обрядових установлень належить: обрізання (хлопчиків і дівчаток), шлюб, поховання.

5. Релігійні течії: хариджити, сунніти, шиїти. Секти: ісмаїліти, суффіти, ваххабіти та інші.

Поділ ісламу на течії (основних течій три: хариджити, сунніти, шиїти) і секти (ісмаїліти, суффіти, ваххабіти та інші) відбувся з тієї ж причини, що і всі релігійні розколи — боротьба за владу і амбіції окремих осіб.

Перший розподіл в ісламі розпочали хариджити. Майже одночасно з їх появою виник напрям шиїтів, які згодом утворили потужний рух і стали основою однієї з двох головних течій ісламу.

Хариджити зробили вагомий внесок в опрацювання догматичних питань, пов’язаних з теорією влади в ісламі. Вони вважали, що халіф повинен отримувати державну владу від громади шляхом виборів. Якщо ж халіф не відповідає призначенню, громада має право скинути його з трону, а якщо необхідно, то й убити. Халіфом може стати будь-який мусульманин, не залежно від соціального походження. Халіф вважався уповноваженою особою громади і воєначальником, йому не приписувалось сакральне значення. Але і серед жариджитів відбувся розкол на дрібні угрупування — азракитів, ібадитів, суфритів. Спочатку сильні позиції дестабілізували обстановку в Ірані, Іраці, Саудівській Аравії, але в Х ст. їх вплив пішов на спад, і на сьогодні збереглися нечисльні групи.

Під час боротьби між династіями стався основний розподіл на шиїтів і суннітів. „Шиа” — група або франція, яка стала в опозицію до захопивших тоді трон Омейядів. І в міру того, як фіксували і накопичувалися перекази Сунни, текст Корану і зміст віровчення дедалі більше перепарувався на користь ідей, сприятливих для володарювання Омейядів. Тому шиїти демонстрували своє вороже ставлення до Сунни. Паралельно з Сунно у шиїтів формувався свій священний переказ — Ахбар, який був практично тотожний за змістом. І все ж найменування основного напряму в ісламі — суннізм — полягає в тому, що відмінною ознакою його віровчення є визнання Сунни.

Значення імамів (керівників громади) у віровченні шиїзму має більшу вагу, ніж у системі суннізму. За шиїтським віровченням, імами отримують владу від Аллаха за народженням. Імами непогрішні, а їхня думка з будь-якого віросповідного та політичного питання є останньою інстанцією. Тоді як в суннізмі остаточне рішення досягається загальною згодою (іджмою) богословів та інших авторитетних в ісламській ієрархії осіб.

У нинішньому Ірані, який по суті є теократичною державою, верховний імам — аятола — активно впливає на законодавчу та виконавчу владу. Його санкція є вирішальною у прийнятті чи відхиленні рішень. У сусідній з Іраном країні — Іраці понад 60 % населення – шиїти. По суті їх опозиційне ставлення до режиму Садама Хусейна було однією з визначальних причин його швидкого падіння у квітні 2003 року. Шиїтські імами не оголосили джихад проти американо-англійського аліянсу. У мусульманському світі налічується 10-15 % шиїтів.

Найбільшою течією є суннізм. До них належить майже 85-90% мусульман. Повне найменування суннітів — „люди Сунни і згоди громади” — відображає повну віданність цінностям, зафіксованим у Сунні, та ідеї керівної ролі громади у вирішенні життєво важливих проблем. На лоні суннізму не постали течії, що вирізняє його з шиїзму, в якому неймовірно велика їх кількість.

6. Шаріат. Канонічні джерела мусульманського права.

Мусульманський спосіб життя формувався вченням про „правильний шлях” (шаріат), яке ґрунтувалося на Корані і Сунні. Шаріат — це комплекс приписів та правил поведінки, морально-етичних норм, вчення про ісламський спосіб життя. Шаріат стосується питань догматики та етики, які формують переконання, релігійну совість, ментальність мусульманина. Конкретну соціальну нормативну регламентацію дає фікх (араб. глибоке розуміння, знання) — мусульманське право. Часто ці два поняття вживають як синоніми.

У Х ст. мусульманське правознавство остаточно склалося як самостійна дисципліна, предметом якої було вивчення двох категорій норм: 1. норми, які визначали стосунки віруючих з Аллахом; 2. норми, які регулювали стосунки як між правовірними, так з усіма іншими людьми.

Джерела мусульманського права могли застосовувати тільки мусульманські вчені, які володіли правом іджтіхада (араб. – старанність, запал). Їх називали муджтахіди. Від них вимагалося досконало знати арабську мову, знати напам’ять Коран і вміти правильно його пояснювати, орієнтуватися в обставинах досягення консенсусу або розходження в поглядах, володіти здібностями для інтерпритації правових матеріалів, дотримуватися беззастережної вірності ісламу. Існують чотири релігійно-правові школи.

Джерала мусульманського права:

1. Коран — головне джерело мусульманського права;

2. Сунна, яка складається з хадисів – коротких описів про діяння, висловлювання і навіть мовчання Мухамеда в конкретних ситуаціях, які становлять правовий прецедент для мусульман.

3. іджма — згода, одностайність думок і рішень авторитетних осіб з обговорюваного питання.

4. кіяс — метод аналогічної дедукції або логічні розмірковування і судження, які лягали в основу висновків за умови виявлення в Корані аналогічних ситуацій.

Якщо говорити детальніше про таке джерело мусульманського права як іджма, то практично вона складається з співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловленя сподвижниками Мухамеда або згодом найбільш впливовими теологами правознавцями. Іджма розвивалась як у вигляді інтерпретацій тексту Корану і Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не пов’язувались з Мухамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов’язковими в силу одностайної муфтіїв і муджатахидів. Такий спосіб розвитку норм мусульманського права дістав назву іджтіхад. Правомірність іджми як одного з основних джерел мусульманського права виводиться з вислову Мухамеда: „якщо ви самі не знаєте, спитайте тих, хто знає”.