Сторінка
4
А якщо ще додати гіпотезу про те, що ці топоніми пов’язані із семітським "аштар", богинею Іштар, біблійною Есфір, на честь котрої ставили кам’яні обеліски (пор. із кам’яними стовпами-гермами на честь бога Гермеса)[xxvi] та співставити з еддичним міфом про народження предка богів-асів з соляного стовпа, який облизала священна корова Аудумла (та семітським міфічним мотивом про перетворення жінки в соляний стовп біблійна жінка Лота), то отримаємо доволі цікаву концепцію .
В іудейській традиції нащадки Аса ("Цілителя") — це ессеї, які, за свідченнями Плінія, мешкали біля Мертвого моря per millia saeculorum — "тисячі років".
О. Блаватська, до свідчень якої, проте, слід ставитися обережно, виявляла у ессеїв арійські ("буддійські") ідеї та звичаї ("Викрита Ізіда", Кн. 1). Власне в секті ессеїв (яка протистояла фарисеям та садукеям), як вважається, й виникла течія назарян (ноцрім; св. Епіфаній називає їх "непогамовними" і "вегетаріанцями"), котра з часом переросла у християнство (вважається, що християни заявили про себе вперше в Антіохії завдяки проповідницькій діяльності апостола Павла, в той час як частина назореїв, названа "евінітами"-"бідними", не прийняла цю реформацію і залишилася вірною родичам Ісуса "деспонсинам" ("людям Господнім"), яких очолював в Ієрусалимі апостол Яків (т.зв. "наасени/нахашени"), а в Едессі — апостол Фома і які заперечували божественне походження Ісуса, доктрину яких, зрештою, проголошує патріарх Несторій і яку приймає вся перська церква як більш істинну, адже саме в середовищі персів мешкали з 65 р.н.е. назорейські емігранти-послідовники деспонсинів, а також єгипетська Коптська церква, яка відмовилася засудити Несторія). Тому деякі дослідники вбачають у християнстві (назорействі, "аль-насара") "арійське" вчення, а у його засновнику — "арійський стандарт" (за "побратимом" все тієї ж мадам Блаватської І. Каганцем), представників коліна Ізраїлевого (ессеїв/назореїв/галілеян) вважають за індо-європейців, в той час як коліно Іудине (іудеї) є семітами і "отруїло" істинне християнство. " . Ессеї заохочували зацікавлення медициною та цілительством і створювали трактати про терапевтичні властивості трав та каменів. Крім того, вони надавали велику увагу тому, що на сучасній мові зазвичай називають "езотеричними вченнями", такими, як астрологія, нумерологія і подібні дисципліни, з котрих сформувалася каббала Вони стверджували, що наближаються останні часи і прихід Мессії неминучий ."[xxvii]. Йосиф Флавій зауважує, що ессеї віддавали все "на Божу волю", визнають безсмертя душі, вищою ціллю вважали справедливість, але не відвідували спільний ієрусалимський Храм, а здійснювали богослужіння окремо (хоча й передавали йому пожертви), а в житті віддавалися виключно землеробській праці і майно у них спільне[xxviii].
За деякими версіями, нащадками ессеїв є іракські мандеї (гностики), які вважають праведним пророком Іоанна Хрестителя, а Ісуса — лишень лжепророком. Саме доктрині мандеї належить уявлення про благочинну західну землю, мешканці якої настільки чисті, що звичайні люди не можуть їх бачити, а місце їх замешкання "помічене зорею", яка називається Мерика[xxix]. Цікаво, що ессеї, як писав Йосиф Флавій в "Іудейській війні", притримуються тих же вчень, що і греки, стверджуючи, що праведним душам призначено в майбутньому замешкати на заході за океаном, в країні, де нема ні дощу, ні снігу, ні спеки, але яка постійно овівається м’ягким диханням західного вітру, що постійно дме з океану.
Цікаво також, що в Нісі, розташованій десь за Персією, і котру археологи досі не можуть ідентифікувати, грецька міфологія вбачала місце народження бога Діоніса. Також в Ірані існувала східна область Сагартія (Asagarta), що входила до складу Дрангіани (Сакастану; теперішній Сеістан)[xxx], а частина послідовників іранської релігії у Східному Туркестані тібетцями визначалася як “аші”, тобто послідовники впровадженої Заратустрою віри в благу богиню Аші (від «аші», етимологічно «арті» – «винагорода за благочестя»; аналог грецької Тюхе, римської Фортуни), дочку Ахура-Мазди та Спента-Армаїті та сестру Даени, Мітри, Рашну і Сраоші («Яшт», 17).
Парфянський цар Мітрідат І (171 – 138 рр. до н.е.) завоював Мідію, Персіду, Вавилон, відібравши у антіохійських володарів всі землі на схід від Євфрату і відрізавши бактрійських греків від сірійських[xxxi]
При цьому Мітрідат проголосив себе “філелліном”. Він же виділив спорідненим парфянам сакам південно-східний Іран – Дрангіану (від назви племені зрангів, z(a)ra(n)ka, з діалектним варіантом z замість d) з її озером Кансаойа (тепер – оз. Хамун), що біля ріки Хайтумант (“багатий мостами – бродами”; грец. Етімандр, тепер – Хільменд) біля гори Ушідарна (тепер – Лар-кух, біля якого було місто, що тепер під пагорбом Сурх-даг і назване археологами “Наді-Алі ІІ”). Дрангіана стала після цього називатися Сакастан (Сегестан, Сеістан, Сістан). Саме представник правлячої династії Сакастану Суренів був наділений повноваження коронувати на царство парфянських Аршакідів[xxxii]. Столицею Дрангіани та пізнішої династії Суренів була Фрада (Φράδα), локалізована в районі Наді-Алі біля озера Хамун та перейменована Александром Македонським на Александрію Профтасію – “Випереджаючу” і вона, починаючи з епохи Селевкідів, порівнювалася за величчю з Александрією Єгипетською та Селевкією на Тігрі[xxxiii]
Археологічні дослідження Дрангіани дозволили встановити, що, наприклад, в долині між Бустом і Сеістаном тільки вздовж одного берега ріки було виявлено більше 40 великих і малих курганів, що приховували руїни стародавніх міст та поселень[xxxiv]. Власне в Дрангіані (Сакастані; Сеістані) та південно-західному Афганістані, на думку І. Дьяконова, в Дашті Марго (“простір пасовиськ–лук”), у районі Сеістанських озер та впадаючих в них разом з Гільмендом рік, що тоді представляв собою родючий степ (особливо на сході Дрангіани та заході Арахозії, біля трьох дельт ріки Гільменд і на схід від неї), склалася Авеста. Внаслідок чого традиція Авести Заратустри – це щонайперше дрангіанська традиція, в той час як південніше, в Пенджабі (П’ятиріччі) склалася індійська традиція Рігведи[xxxv].
Саме в Дрангіані І. Дьяконов локалізує давньо-іранське царство Кейянідів (грецизована форма авест. Кавай, середньоперс. Кейї; пехлеві kay < *kavya, авест. kavay), від останнього представника яких, Каві-Віштаспи, запроваджувача зороастрійства, виводила свій рід династія Сасанідів.
Завантажити реферат