Сторінка
6
Проте дослідники проблеми Аратти не звернули достатньо уваги на відомі археологічній науці факти, а саме тотожність образів гліптики і сфрагістики Сіро-хетто-мітаннійського кола (Кархеміш, Нузі), Месопотамії, Східного Ірану (Шахдад-Гіссар ІІІ) та Бактрійсько-Маргіанського ареалу (зокрема, Гонур-І). Зокрема, серед інших фактів, мова йде про образи: 1) «гаруди-керуба» (часто зображався на лазуритних амулетах) — птахоголового антропоморфного крилатого божества, припадаючого на коліна та зі зброєю («зміями-блискавками») за плечима (потім трансформувався у двоголового орла-«духа-генія», зокрема виступаючого у іранській традиції як образ демонічного Ажі Дахака; у шумерському епосі «Гільгамеш і Гора безсмертного» розповідається про те, що бог сонця Уту подарував героєві сім амулетів із зображенням змій, які «знають шлях в Аратту». Ці амулети слід встановити всередині Гори безсмертного) та 2) «володарки левів» — стоячої анфас жіночої фігури (іноді оголеної чи напівоголеної або в довгих до п’ят спідницях), головою у профіль, з руками, складеними на талії, а довкола неї стоять леви або козли. Їх принесли в Маргіану та Бактрію на початку ІІ тис. до н.е. племена, які були не завойовниками, а колонізаторами — вони прийшли сюди родинами, з домочадцями, дружинами, дітьми, з усім домашнім скарбом і релігійними уявленнями та традиціями. Власне В.І. Саріаніді вважає даних переселенців вихідцями з арійсько-хурритської держави Мітанні (від хетт. miti-, mitta- “червоний” > Мідія “Червона (країна)”; євр. naharaim, дв.-єгип. naharina)[l].
« . Аратта пізніх шумерів кінця ІІІ тис. до н.е. знаходилася на кордоні сучасних Ірану й Афганістану. Але країна під такою ж назвою існувала і в індійському Пенджабі. Знані також Аратна етрусків, Ортополіс греків, Артаплот і Оратів українців, Арати середньовічних іранців і русичів, а також сучасних румун. Спільне тут те, що всі названі держави і міста розповсюджені серед нащадків індоєвропейської спільноти народів, — отже походять, напевно, від тієї загадкової, дошумерської ще першо-Аратти. Найдавніший пранапис Аратта прочитано (шляхом співставлення з протошумерськими та шумерськими письменами) А.Г. Кифішиним на черепі мамонта із поселення ХVІІІ—ХІІ тисячоліть до н.е. біля села Межирічі на Канівщині (між Россю й Росавою). Тоді, на слушну думку дослідника, то була не держава, а лише обжита мисливцями територія між Карпатами й Кавказом, Дунаєм і Волгою”[li].
У “Книзі про Карну (Карнакапарва)”, що є VІІІ книгою “Махабхарати” у 30-му розділі Аратта названа країною, де знищена дхарма, а її мешканці – “злодії”. “Невдячність, крадіжки чужого добра, пиття хмільного, близькість з жінкою наставника – немає такого беззаконня, яке не було б для них законом, сором і ганьба араттакам, мешканцям П’ятиріччя”[lii]. Або в іншому місці: “Народжених від незаконних шлюбів, диких, що вживають будь-яку їжу, будь-яке молоко, бахликів, що називаються араттами, мудрому слід уникати !”[liii]
На іронізування українського дослідника Т. Ткачука: “Добра ж пам’ять про Золотий вік у Божественній Аратті !”[liv], слід зауважити, що в “Карнакапарві” вже мова йде не про “золотий вік” в Аратті, а про більш “згіршений вік”, передуючий найгіршому – Калі-юзі, який розпочався саме після описаних у “Махабхараті” подій (аналогічно, у традиції «Гат» зберігаючим «арійську чистоту», у порівнянні з іншими країнами, є Іран). Також слід пам’ятати про ідеологічно–естетичне протистояння двох гілок колись єдиної праіндоіранської спільності. Зокрема, якщо для індусів “деви” – це “боги”, “асури” – “демони”, то для іранців навпаки – “ахури” – “боги”, “деви” – “демони” тощо. Чорних барв для змалювання сусідів-“варварів” ніколи не бракувало.
Власне ще Кір ІІ Великий завоював Південно-Східний Іран (Драгіану, пізніше – Сакастан; до складу Дрангіани входила Сагартія (Asagarta), племена сарангіїв, таманаїв, утіїв-яутіїв, міків[lv] та Північно-Західну Індію з її столицею Капішою (суч. Беграм в районі Кабулу), де мешкали індійські племена астакен та ассакен (за “Індікою” Арріана, І, 1 – 3). Пізніше Ксеркс своїм знаменитим едиктом (485 р. до н.е.) заборонив підкореним індійським племенам сповідувати їхню релігію (у яких “деви” – “боги”, а “асури” – “демони”, в той час як у іранців навпаки – “ахури” – “божества”, а “деви” – “демони”; деякі дослідники, проте, вважають, що мова йде про зруйнування грецьких святинь, посвячених богам-«теос», зокрема храму в Афінах у помсту за спалення греками в Сардах священних гаїв і храмів (І. Леві) або вавилонського храму Бела-Мардука (Гартман)[lvi], хоча, вірогідно, під «девами»-«дайвами» цар персів мав на увазі божества і греків, і індусів, і незороастрійців Ірану), що йде врозріз із толерантною позицією Ахеменідів (Haχāmaniš; букв. “Дружньо налаштований”). Вся підкорена індійська територія на південний схід від Кандагару отримує назву Камбоджа[lvii]. Існував навіть варіант назви Yona-Kamboja[lviii]. Як вважають Г. Бонгард–Левін та Г. Ільїн, назва виникла як греко-арамейський варіант назви Кандагар[lix] (заснованого, за аль-Біруні, вихідцями з Гандхари)[lx]. Але більш вірогідно, що від імені сина Кіра ІІ – престолонаслідника Камбіза (іран. Камбуджія, аналог хінді khambha — "колона, стовп" або *kmba- "вид посудини"). В епоху кушан на цю територію поширюється назва сусідньої провінції Арахозія[lxi] (< дв.-перс. Harauvati), що, вірогідно, було своєрідною “реставрацією” назви Арьяна Веджа (вперше згадана в авестійській книзі "Відевдат", 1,2; розташовувалась на березі ріки Даітйа; серед.-перс. Еранвеж), про справжню локалізацію якої пам’ятали іраномовні кушани. Тому невірним є ототожнення Арахозії (дв.-перс. Harauvati, від дв.-перс. arah- < драв. alagu- «прекрасна»), де мешкало плем’я таманаїв (Геродот, ІІІ, 93 : 117), — теперішньої провінції Харут — зі згаданою в “Авесті” країною Харахуваті[lxii], що ми вважаємо за назву не території, як це пропонує Б. Тілак[lxiii], а ріки, як у індійців — Сарасваті “багата ріками (тобто притоками)”. Вважається, що Сарасваті — тепер висохле русло ріки в Пенджабі, начебто ця ріка тече під землею і зливається біля Праяги (сучасний Аллахабад) з Гангою і Ямуною (Джумною).
В імперії Ашоки цю північно-західну Індію[lxiv] називали Апаранта (Aparānta), тобто збірним іменем всіх західних не-індійських племен (йонів–греків, камбуджійців, гандхарців, рістіків, пітініків)[lxv]. Камбуджійців індійці визначали як pārasīka “персизовані”[lxvi].
В науці існують версії локалізації Камбоджі на Памірі (на південь від сучасної Фергани), Кафірістані, Тібеті або Гіндукуші. В знаменитому епосі “Махабхарата” (VІІ.4.5) kambojas пов’язується з містом Rājapura “Цар-Город”. Можливо, на наш погляд, що це – Кірополь (Страбон, ХІ, 11,4; Арріан, Анабазис, ІV, 3), пізніша Александрія Опіана, що заснована в землі індійського племені опіїв, теперішній Чарікар[lxvii].
Завантажити реферат