Сторінка
24

Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль

Прихід римлян до Галлії був одночасно і вивільненням материкових кельтів з під терору місцевих таємних орденів (узагальнено названих римлянами "друїди") і переведенням їх під владу лояльних Римові олігархічних республік, керованих магістратами ("вергобретами"-"суддями") з наданням галльській знаті (equites) римського громадянства та римської освіти. Звісно, що інтереси світської знаті та "друїдів", які були звільнені від податків і являли собою економічно потужний прошарок суспільства, не могли не перетинатися. Зрештою в Галлії спалахує війна між помаранчевим (bui bratach, "бібракта") стягом галло-римлян ("бібрактів"-гутуатерів, жрецької категорії служителів елітарного культу бога-захисника, які обслуговували духовні потреби аристократії) та біло-синьою (ban-daite) хоругвою "друїдів" ("бандитів"-багаудів). Місто Бібракта на пагорбі Бавре (тепер – м. Bievre або Мон-Бевре) була столицею едуїв (Aedui, Haedui), народу в Галлії між Луарою (Лігером) та Соною (Араром). З часом новою столицею став Августодун, де в 12 р. до н.е. була заснована найбільша в Галлії римська школа для кельтів, куди запрошувалися латинські ритори та граматики. Помаранчева "Оріфлама" як стяг римської Галлії і римських франкських імператорів (зберігався у монастирі святого Дені, а бойовим кличем рицарів було "Сен-Дені Монжуа !"). Тут вождь повсталих галлів Верцінгеторікс проголосив себе верховним правителем. Поряд з бібрактами на західному березі Луари жили бітуріги, столицею яких був Аварик (тепер — Бурже). Мешкала там і якась частина бойїв зі столицею в Горгобині південніше Аваріка (у всіх трьох етнонімах — компонент bui "помаранчевий колір"). Групи багаудів, які розфарбовували своє тіло в синій колір (робили татуювання ?), відомі ще як "пікти" (Мавр сервій Гонорат у своїх поясненнях до Вергілія виводить їх від агафірсів, які, за Геродотом, теж розфарбовували в синій колір своє тіло), були найняті британськими королями для боротьби з скоттами-шотландцями, переселилися на острів Британія, де засновували свої королівства (самоназва — cruithni). Аналогічно в Ірландії знать піднімає для протистояння "друїдам та філідам" на щит нову релігію — християнство, що й пояснює таке його динамічне просування у Кельтському світі.

Іншою групою народів, з якими контактували кельти на Сході Європи, були скіфи, між якими, як свідчать античні джерела, відбувалися конфлікти та витіснення кельтами скіфів з Подністров’я та Подунав’я. Зокрема, цікавим у цьому сенсі є виявлення крупного святилища біля с. Долиняни Хотинського району на Буковині. Його розмір становить десь 23 м, по колу було поставлено у ямах 36 дерев’яних стовпи, коло з яких було оточене колами кам’яних брил, поставлених на ребро, і начебто 36 стовпів тут символізують єгипетський (згадаймо вищенаведену розповідь про гетського жерця Децінея!) деканальний зодіак, а схема святилища була своєрідним астрономічним годинником, яким фіксували синодичні періоди видимих планет, сонячний та місячний роки. Саме святилище розташоване на скіфському поселені, але поряд з ним на відстані 200 м в різні сторони були могильник та поселення пов’язаної з кельтами культури Поянешти-Лукашівка (ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.).

У Східній та Центральній Європі духовними спадкоємцями кельтів стали “фісоніти”, тобто “жителі Фіси/Тиси”, які мешкали у Олтенії, Банаті та сусідній Трансильванії, а згодом заселили і Хацег. У цій зоні, за свідченням румунського етнолога Б.П. Хашдеу, населення складалося з “гетерогенних елементів” – романізованих арабів (переселенців з Єгипту, що й принесли з собою культ пророкування Тарот), персів, галлів тощо. " .Завоюавши Дакію, імператор Траян потурбувався про те, щоб Дакія була перетворена в провінцію з римським веденням господарства, римською юриспруденцією, латинською мовою в законодавстві та побуті . Природно, все римське в Дакії сприймалося легко і міцно закріплювалося. Цьому сприяло те, що населення Дакії під час завоювання було у великій кількості знищено і в країну прибуло дуже багато різноплемінних, але романізованих солдат, чиновників, купців, промисловців, ремісників і різного роду шукачів пригод та щастя. Одним словом, Дакія була в той час наводнена римлянами; можливо, 50% населення Дакії складали римляни .". Ця територія іменувалася, за Євтропієм, orbis Romanus, або pascua romanorum "римські пасовиська", а її мешканці – “пастухами римлян”, ac pastores Romanorum, звідки й походить самоназва нащадків цього різноетнічного конгломерату – roma (romale). Вони відомі як “цигани” (угор. szegeny “сегень”), бо субстратом став (передавши й індоарійську мову) придунайський осколок колись могутніх меото-кіммерійців – етнос сігінів: “… про одну тільки народність за Істром (Дунаєм, - О.Г.) я, - пише Геродот у своїй “Історії”, - можу отримати свідчення: ця народність – сігіни. Одягаються вони у мідійський одяг. Межі землі сігінів (кочовиків, - О.Г.) простягнуться аж до енетів на Адріатичному морі (сучасні Словенія та Венеція, - О.Г.). Вони вважають себе (нащадками) мідійських переселенців. А як вони потрапили туди з Мідії, я не можу пояснити… Сіггінами, зрештою, лігії, які живуть на північ від Массалії, називають дрібних торговців, а жителі Кіпру – списи”.

Факт збереження цього прадавнього кіммерійського етносу пояснють етнологи його замкненим характером та обов’язковістю ендогамних шлюбів. Певний час термін "цигани" в європейській традиції застосовувався до маніхеїв, в тому числі й македонців, які його дотримувалися. Як відомо, розділення єдиної циганської мови датується ХІІІ-ХІV ст. (а розділення мови європейських циган і вірменських-боша датується 650 р., що дало навіть підставу вбачати у європейських циганах павликіан, переселених із Вірменії на Балкани), а їх повторне розселення на північ — виходом з грецької Мореї в 1406 р. під тиском турецької інвазії. Окрім того глоттохронологічний метод переконливо довів цілком окремішнє місце циганських діалектів в індоарійській мовній сім'ї (розходження непалі і келдерарського діалекту циганської мови — 640 р. до н.е., хінді і північно-руського діалекту — 140 р. до н.е., а давніші дані свідчать про контакти прациган з дардами Гіндукушу).

Як вважає А.К. Шапошніков, сігіни являли собою групу носіїв сіндо-меотської мови, яка відділилася від загальноарійської прамови в першій чверті ІІ тис. до н.е. в Закавказзі (Колхіда і Геніохія), де меоти законтактували з пракартвельськими племенами (в мові яких збереглися пережитки апелятивних лексичних запозичень з сіндо-меотських діалектів) і претендували на заволодіння північно-західною частиною Іранського нагір'я (Мідія). Саме сіндо-меотів А.К. Шапошніков вважає міфологічними Пандавами, котрі після перемоги на Курукшетрі (поле Куру, тобто берег ріки Кура) над Кауравами (знаменитий могильник Тріалеті в Грузії) зникли в Засніжених горах (сіндо-меоти переселилися на Західний Кавказ, заселили береги Меотиди (Азовського моря) і всього Північного Причорномор'я аж до Добрудж, Нижнього Дунаю, Сави і Драви (де відомі стали як сігіни), а в подальших перипетіях історичної долі дійшли із сарматами аж до Піренеїв (іспанські цигани-кальдероне).