Сторінка
31
Межуючі з тюркськими етносами (печеніги, протобулгари) "толковини" могли бути названі "уличами" (від огуз. angla — "тлумачити, зрозуміти") саме через народноетимологічне пояснення місцевого етноніму ("угличі"; начебто прауличі-представники зарубинецької культури, вони ж — бастарни-певкіни (в назві яких вбачають наступну назву територіального підрозділу тих же уличів, зафіксованого як окреме плем'я: "бужани" < "беугене" < "певкіни"), спочатку мешкали на Лівобережжі в басейні Ворскли-Орелі, де Орель з тюркських мов пояснюється як "кут", а потім були відтиснуті на Правобережжя в І ст. до н.е. — І ст.н.е. сарматськими племенами аорсів та аланами) та співставлення з тим, що вони є "толковинами". А ті "толковини", хто безпосередньо потрапив під готсько-гепідський вплив — власне як "тиверці" (пор.: топонім Тиврів Вінницької обл.): від дв.-герм. taufr, taubr — "червона фарба, вохра, кров" > "магічна сила (написаного) заклинання" (руни, які видряпували, для набуття ними "сили" їх затирали червоною фарбою), дв.-ісл. taufr — "чародійство", дв.-сакс. tover — "чародіяти", дв.-англ. tiber, tifr — "жертва", дв.-сканд. tiffur — "бог", нім. zaubern — "чародіяти", англ.діал. tiver — "вохра, фарба" (в ірландській традиції джерелом добування магічної червоної фарби була рослина вільха, яку "Книга захоплення Ірландії" називає ro-eim "та, що робить обличчя червоним"). Можливо, що ще Геродоту предки тиверців та пшеворців були відомі як „розфарбовуючі (себе) агатірси” (picti Agathyrsі, де Тірас – грецька назва Дністра).
В.Бер-Петров-Домонтович виявив на знаменитому карпатському "Писаному камені" знаки, близькі до германських рун, і на їх основі сформулював концепцію, за якою готи започаткували етногенез карпатських гуцулів ("готів-уличів"?; пор. з вищезгаданим схожим етнонімом жителів Карпат "котіни"; також на етногенез гуцулів, окрім різноманітних субстратних елементів, про які ще згадаємо, вплинули германські племена вестготів на чолі з Атанаріхом, які в 376 р. мігрували у Карпати, не бажаючи капітулювати перед Візантійською імперією (Амміан Марцеллін, ХХХІ, 4,12), та гепідів, які після розгрому їх в 568 р. аварами, відійшли на верховини Карпат), у культурі яких значне місце посідає різьблення сакральних знаків (опредмечених рун) на речах побутового вжитку. Відомі артефакти черняхівської культури — ритуальні чаші з с. Ріпного на Львівщині та с. Військового на Дніпрянщині, з написами, схожими на рунічні. Одразу ж згадується переказ про чашу Грааль, на якій з’являвся сакральний напис — ім’я майбутнього короля.
Залишається лише відкритим питання про те, чи був слов’янський переказ про чашу-потір пов’язаний з колом засновників міста, бо чаша не згадана в германській версії. Можливо, мають рацію ті, хто припускає витлумачення назви Києва в грецьких хроніках "Самбатас" як означення кельтської християнської місії "Сан-Бадас" — "Священна Купіль" чи "Святе Джерело", початково місця ритуального поклоніння іраномовних сарматів та скіфів.
Як на нас, переказ про чашу (джерело) як явно іранська ремінісценція про "чашні" — "ритуальну їжу вогнепоклонників" (вона також потрапила у вірм. "чашак" — "чаша") трансформувався в київському колі в образ київсько-полянського Аскольда та в куявсько-польського Попеля (дв.-верх.-нім. ask "блюдо, посудина, чаша", швед. Asker "невелика посудина" < дв.-сканд. askr "дерев'яний посуд, кошик, короб", "ясень" / ashr "попіл, зола" ~ слов. "ящик" / шотл. asek "кошик для попелу; small vessell; box"; пор. з іменем Лоенгрін; фр. loin gris “далеко сірий”, ірл. liath "сірий, сивий"). Можливо, як на нас, на цю трансформацію вплинув археологічно засвідчений елліністичний культ Сарапіса, наявний в цьому регіоні (Волинь) за домінування в ІІ-ІІІ ст. н.е. вельбарської культури (готи), так і в Північному Причорномор’ї (Ольвія, Тір). Його культ свого часу ввів в Александрії засновник єгипетської династії Птолемей І Сотер (305-283 рр. до н.е.) і в ньому було об’єднано образи Осіріса та Апіса. Характерною рисою зображень даного божества є "калаф" — головний убір, який символізував родючість, багатство, виражав хтонічну силу бога. Як правило, калаф зображали у вигляді округлого кошика, призначеного для плодів, квітів, зберігання сиру. Такий самий головний убір був у Гекати та Артеміди. Особливої популярності Сарапіс набув за часів імператорів Марка Аврелія та Антоніна Пія, які шанували його як покровителя військової справи, його зображали на світильниках (стоїть на вівтарі між двома зміями), які клали у могили воїнів, та кубках.
Аскольд був вбитий разом із братом-співправителем Диром (ірл. daor, фонетичне dir — "раб, приречений, засуджений" або ж це представник угорської залоги Дьєрдь-"Юрій") варягом-регентом "Хельгі"-Олегом Віщим (відображення знаходимо у “Сазі про Ньяла”, де “всіма чудесами Христа” вмовляє якогось Флоссі відомстити за вбивство Хьоскульда /“Сивоголового” його жона Хільдігунна; цей Хьоскульд Годі Білого Мису вважався сином Траіна (!), сина Сігфуса і внука Сігвата Рудого, а вбивство Траіна та його сина Хьоскульда організував Хельгі, син Ньяла та внук Торгейра Голльніра, сина Торольва; чи не є київський князь Аскольд/Хьоскульд сином Трояна.Траіна, його вбивця – Олег/Хельгі, якому відомстив Велес/Флоссі?).
Завантажити реферат