Сторінка
4
Власне діва–охоронниця чаші Святий Грааль (латин. sang real “істинна кров (Ісуса)” > sangreal > Saint graal / sankgreal), яка пов’язана з єдинорогом, є Репанс де Шуа (Шой; Repance de Schoye) – “Та, що не знає гніву”. В її імені де Schoye відповідає німецькому звучанню французького joie “радість”. Як відомо, в католицькій традиції — це П'ять Радостей Діви Марії: Благовіщення, Різдво, Воскресіння, Вознесіння та Успіння; пор. з кличем Карла Великого “Монжой, Монт Жуа” – “Гора Радості”, аналог кличу “Слава!” (пор.: руна wunio є руною Честі, Радості в Битві ~ ст.-англ. wynn "радість", winnan "битва", gewynn "конфлікт"; її портрет, як на нас, — це і знаменита скульптура Діви з хрестом і чашею Св. Євхаристії із собору в Страсбурзі (бл. 1230 р.) та аналогічний малюнок з альбому Віллара де Оннекура.
Вона від брата Персеваля мавра “Лісоруба”–Фейрефіца (ст.-франц. vaire fiz – «пістрявий син») стала матір’ю “царя–священика”:
Когда же в Индию прибыла.
Судьба ей сына подарила,
Его священником Иоанном звали.
Поздней то имя переняли
Все правившие там цари.
Мы знаем где истоки.
Або:
. Но всесилье
Репанс отныне обрела .
Страною Индия была,
Где Фейрефиц достойно правил .
Господь бездетными их не оставил.
Репанс младенца родила,
Его Иоанном назвала,
(Он людям из восточных стран
Известен как «монах Иоанн».
От монаха Иоанна пошли
Все христиане-короли,
Что правят на Востоке .
Мы знаем где истоки .
(переклад Л. Гінзбурга)
У іншому середньовічному переказі — про паладина Карла Великого Огьера (Oggier) чи Хольгера Датського (власне, у його німецькій редакції; варіант "грядучого рятівника, який до часу поринув у глибокий сон"), розповідається про те, що він мандрує у супроводі майбутніх засновників двох великих династій — пресвітера Іоанна та Великого Хана.
Відповідно братом пресвітера Іоанна та сином Парцифаля (Персеваля, Персефаля) був «рицар з лебедем» Лоенгрін (віршована повість Конрада Вюрцбургського «Рицар з лебедем», бл. 1280; анонімна поема «Лоенгрін», бл. 1290 р.; у Ешенбаха він називається Лоерангрін, брат Кардейса). Лоенгрін рятує від наклепу «душу християнської Європи» — Ельзу Брабантську, стає її чоловіком (братові Лоенгріна пресвітеру Іоанну, отже, призначалася роль спасителя «тіла християнської Європи» від поневолення маврами) і дідом (батьком, предком узагалі) визволителя Ієрусалиму графа Годфруа Бульонського та першого короля Ієрусалиму Болдуїна. Але зрештою Лоенгрін повертається на лебеді у свій таємничий казковий Мунсальваш (Монсальват; Mons Salvationis, Mont Segur “Гора Спаса”) (повість Конрада Вюрцбургського «Рицар з лебедем»; анонімна поема «Лоенгрін», 1290 р.). Вольфрам фон Ешенбах зазначає:
Но чтоб в замок этот попасть,
Не нужны ни усердье, ни власть,
Ни удача, ни разум могучий. –
лишь судьбой уготованный случай.
В неведенье священном
Приходят к этим стенам.
Зовется замок Мунсальвеш .
« . Крім того, (Мон) Сальваж співзвучна – паронімічна землі саліїв (Salii), інакше – сальвінів: давньо-італійського племені в Лігурії, області на стикові теперішньої південної Франції (Рів’єра, південь П’ємонта) та північної Італії. Це місце давніх та міцних контактів італійських народів з Гасконню – Наварою; вона, у свою чергу, є порубіжжям кельтів та іберів (пор. у Таціта, єдина назва племені – кельтібери)”. Тут протікають ріки Сальса і Од (що дала назву департаменту). З ними межує земля еллінізованих кельтіберів-тектосагів (найвідоміше плем’я яких – бебрики, міста – Тулуза і Нарбонн, а святилища присвячені Гераклу–Мелькарту, Аполлону–Абелліону, Артеміді-Беліссені), де розташована ототожнена деякими дослідниками з Мунсальваш твердиня рицарів-катарів Монсегюр (поряд – гора Табор “Фавор”; пор. з одноіменною горою – осердям чеських гуситів, в доктрині яких стояла вимога причастя з чаші і для мирян, а не тільки для священства, як цього дотримується католицтво). “Munsalvasche”, або Мунсальвеш (“Munsalvatsche”), як називає Вольфрам фортецю Грааля, по-німецьки звучить як “Wildenburg” ("mont salvaige”; в сучасному місцевому діалекті “mount salvatge” або ще “moun salbatge”). Цю назву Вольфрам дав замість “Burg Wildenstein” – подарованого йому графом фон Вертхаймом в якості ленного помістя. Відома нам і, напевно, першопочаткова форма – “Monsalbat” (на сучасному місцевому діалекті “moun salvat” або “moun salbat”), що означає “спасенна гора”. Salvatge i “salvat” походять від одного і того ж латинського слова “salvatus”. Близьке значення до “gerettet” (спасенна) має слово “sicher” (надійний, безпечний) (латиною “securus”, на місцевому діалекті “segur”). Гора “Salvatge” інакше називається “Salvat”, і вона ж – гора (“Mont”) “Segur” [тобто гора Монсегюр, - О.Г.]. Вихідна етимологія застосовувана до наявних у Вольфрама Терредесальвеш (Terre de Salbasche) і Fontane la Salvasche”.
Також печерою Фонтан ля Сальвеш називається печера пустельника Тревріцента, який, за Вольфрамом фон Ешенбахом, посвятив Парцифаля в таємницю Грааля. О. Ран співставив топоніміку переказу Ешенбаха з реальною топонімікою біля володінь графів-катарів де Фуа, а саме: біля Юсса-ле-Бен є дві печери – грот Пустельника і Джерельний грот. В останньому є великий плаский камінь, котрий всі називають Вівтарем. Також у Вольфрама замок Мунсальваш оточений Броселіанським лісом, а біля замку Монсегюр ліс називається Прісцилліанським.
Голландський хроніст Вельденер (ХV ст.), як зазначає О. Ран, писав, що “рицар–лебідь” походить з Граалю (dat greal) – раю на грішній землі, а саксонська хроніка міста Гальберштадт говорить про Лоенгріна: “Хроністи вважали, що цей юнак, “рицар–лебідь”, прийшов з гори, де в Граалі була вміщена і сутність Венери (ісп. venero – “джерело”, — О.Г.)”, яку конкретизує саме Вольфрам фон Ешенбах:
Земной любовью пренебречь
Обязаны Грааля слуги.
Ни у кого здесь нет супруги
(О том и помышлять грешно!) .
Діаметрально протилежним вищенаведеному сюжету про Лоенгріна та Ельзу є сюжет про Гвіневеру, яка за кохання з Ланселотом засуджена до страти, але в останню мить герой рятує її, внаслідок чого гине частина рицарів Круглого Столу в Камелоті (Camelot, від імені валлійського бога війни Camalos; пор. з франц. camelot “торговець”, “газетяр” > “волоцюга”, “молодчик”, пор.: les camelots du roi “королівські молодчики”, назва організації роялістів) і розпочинається жахлива війна Артура і Гавейна з Ланселотом, яку перериває чергова зрада Гвіневери, на цей раз із сином Артура Мордредом (у німецькій версії — Валеріном; Мордред, проте, не зрадник, а жертва обману, бо, як син Артура, не може бути носієм зла: "не може добре дерево приносити плоди погані", Матвія, 7:18). Ланселот стає пустельником. Але й Ланселот не такий вже й був вірний коханці: від нього Елейна, донька короля Пелеса та внучка короля-рибалки Палама, народила “білого рицаря» Грааля Галахада (німецький роман Ульріха фон Цацікховена розповідає про те, як Ланселот вбиває князя Галагамдрайза та одружується з його дочкою, попередньо її спокусивши, і набуває титул вбитого, а потім, під час пригод, одружується на інших принцесах, родичках своїх ворогів — Аді, племінниці Ліньєра фон Ліморса, та Ібліс, дочці Іверета, ворога Озерної Феї і короля Додону, після смерті якого королем стає Ланселот). Іспанська ж версія цих подій — "Lanzarote" — розповідає лише про платонічне кохання між Ланселотом та дружиною короля Артура Генієврою.
Завантажити реферат