Сторінка
1

Від анафем до компромісів

Календарно-пасхальні протистояння були вже в ІІ-ІІІ ст. н.е., тому й обговорено це питання на Нікейському соборі. Однак текст постанови Нікейського собору не зберігся (або його, як такого, не було зовсім, це могло б бути усною домовленістю, як щось очевидне). Є лише послання імператора Константина єпископам, які не брали в ньому участі. І в цьому посланні стверджується, що собору «здалося непристойним звершувати це найсвятіше свято за звичаєм іудеїв», бо вони «замість належного виправлення в одному і тому ж році звершують пасху двічі». Тут малося на увазі ось що: по перше, євреї святкували Пасху у різні дні тижня; далі – якщо за єврейським календарем 15 Нісана трапилося зразу після весняної повні, а наступний календарний рік мав 12 місяців, то чергове 15 Нісана настане вже перед весняним рівноденням. Це створює ілюзію святкування Пасхи двічі на рік, а траплялася така ситуація до кінця V ст. один раз за кожні 19 років. Собор також наполіг на тому, щоб усі християни святкували Пасху в неділю.

Є цілком переконливі докази того, що принаймні Александрійська церква зразу ж після Нікейського собору неодноразово відзначала Пасху разом з євреями, конкретно в 343, 347, 367, 370, 374 і 396 роках. І, – «світ не завалився»!

Правила, на які часто посилаються православні богослови, відтворені у XIV ст. візантійським монахом Матвієм Властаром: «Відносно нашої Пасхи необхідно звертати увагу на чотири постанови, з яких дві містяться в Апостольському правилі, а дві мають витоки з неписаного передання. Перше – ми повинні святкувати Пасху після весняного рівнодення. Друге – не святкувати її разом з іудеями в один день. Третє – святкувати не просто після рівнодення, але після першої повні, що настає після рівнодення. І четверте – після повні не інакше, як першого дня тижня» (тобто в неділю).

Аналіз цих правил показує, що лише перше з них однозначно встановлене Отцями Церкви. Друге ж у IV-VIII стт. розумілося лише в смислі не святкувати Пасху до весняного рівнодення та в інші, крім неділі, дні, як це буває у євреїв.

На превеликий жаль, надто часто не приймалося до уваги сказане апостолом Павлом: “Буква вбиває, а дух животворить” (2 Кор. 3:6). Надто часто “технічним” проблемам, як ось ця – календарна, надавали перебільшено високого значення. Зокрема, буквальному відтворенню євангельської ситуації “Воскресення Христове після єврейської Пасхи”. Не добачаючи, що – з огляду на “недосконалість” природних, астрономічних циклів – її відтворення неможливе. Як ось – “не вдається” православним відзначити Пасху після Єврейської і, водночас, Страсті Христові перед нею.

Справді, відносно єврейської православна Пасха випала: на першу неділю після неї

у 1583-1600 pp. – 10 разів, на другу – 6, п’яту – 0, шосту – 2;

у 1601-1700 pp. – 54 рази, на другу – 36, п’яту – 4, шосту – 6;

у 1701-1800 pp. – 47 разів, на другу – 42, п’яту – 2, шосту – 9;

у 1801-1900 pp. – 43 рази, на другу – 45, п’яту – 2, шосту – 10;

у 1901-2000 pp. – 38 разів, на другу – 51, п’яту – 2, шосту – 8;

у 2001-2100 pp. – 36 разів, на другу – 54, п’яту – 1, шосту – 9.

Однак, якщо вести мову про Пасху православну, то повторення євангельської ситуації тут взагалі не було. Випадок «Пасха у першу неділю після єврейської» означає, що ця друга святкувалася в неділю або у вівторок (років триста тому могло трапитися - і в четвер). Тож і при «найсприятливішій ситуації», при найменшому розриві в добах між єврейською і православною Пасхою усі події Великого Четверга і П’ятниці православні відзначають не до Пасхи єврейської, як це описане в Євангеліях, а після неї.

А ось у католицькій Пасхалії євангельська ситуація відтворилася

у 1583-1600 pp. – 6 разів; у 1801-1900 pp. – 27 разів;

у 1601-1700 pp. – 25 разів; у 1901-2000 pp. – 23 рази;

у 1701-1800 pp. – 20 разів; у 2001-2100 pp. – 20 разів.

Православна Пасха співпала з католицькою

у 1583-1600 pp. – 7 разів; у 1801-1900 pp. – 34 рази;

у 1601-1700 pp. – 46 разів; у 1901-2000 pp. – 26 разів;

у 1701-1800 pp. – 40 разів; у 2001-2100 pp. – 31 раз.

Річ ясна, християни не повинні дивувати світ незгодами, які поширюються аж до календарних дат, в які вони відзначають одні і ті ж події. Можливо, що першим кроком до бажаної згоди є перехід ряду Православних Церков на григоріанський календар хоча й зі збереженням традиційної Александрійської Пасхалії!

Розпочалося все з того, що у 1923 p., скликаний Патріархом Мелетієм IV у Константинополі «Всеправославний конгрес» прийняв рішення про перехід на новий стиль. Його й запровадив з 1 березня 1924 р. – проте лише для відзначення нерухомих свят наступник Мелетія Патріарх Григорій VII. Тобто, з одного боку, було суміщено дати юліанського календаря з датами григоріанського. Однак Пасху, як і раніше, мали святкувати в день, визначений за Александрійською, тобто традиційною православною пасхалією, прийнявши днем умовного весняного рівнодення 3 квітня і зберігаючи й надалі пасхальні межі з 4 квітня по 8 травня включно.

Цей варіант календаря у 1924 р. прийняли Румунська та Елладська (Грецька) Церкви, а поступово й інші – Александрійська, Антіохійська, Американська Православна, Фінляндська, Болгарська і ін. Таким чином, у наш час старого юліанського календаря («у повному обсязі») дотримуються лише Єрусалимська, Російська, Сербська та Грузинська Церкви, православні та греко-католики в Україні, а ще – в деяких Церквах відбувся розкол на «старостильників» і «новостильників».