Сторінка
43
В 496 р. франки-язичники прийняли християнство католицького обряду, резиденцією короля проголосили Париж, отримали від візантійського імператора багряну туніку і хламиду та розпочали підготовку до війни з вестготами-аріанами. В цій ситуації населення Галлії розділилося на прихильників франків та вестготів. В останньому випадку навіть не бралося до уваги їх аріанство та тривала ворожнеча (наприклад, місто Овернь). В битві на полях Вугле біля Піктави (Пуатьє) вестготи зазнали поразки, а франки розширили свої межі до кордонів Бургундії. Але дальшому просуванню франків перешкодили остготи (самоназва — "грейтунги", Gruituggos "жителі (берегів) піщаної гальки"; гот. *greuta, дв.-ісл. grjot, нім. Grei, фр. greve "галька, гравій"; пор. тервінги — "деревляни" та грейтунги — "галичани"), які окупували Нарбонн. Лише протягом тривалих війн франки на середину V ст. підступами завоювали Нарбонн та Бургундію.
Щодо "арборихів" та їх союзу з вестготами ми висловлюємо наступні зауваження. Можливо, тут основу складала ідеологічна єдність готів та алан (і слов’ян) із північнокавказькою фратрією, засвідчена в генеалогічних легендах гуннів та сарматів: походження від войовничих і демонічних амазонок (іран. ama-zen "всі жінки") Степу.
Сам етнонім був перекладом на розмовну серед галлороманського населення латинь — arbor "дерево" — самоназви тої частини праслов’ян Галлії, яка входила до союзу (політичного або релігійного) з вестготами (пор.: "русичі" — "ті, хто в союзі з русами-норманами"), самоназвою яких було "тервінги": гот. tairwiggos "мешканці лісів" ~ дв.-рус. "древляне" (пор.: ст.-сл. "древо" ~ галл. dervo, Dervus "дубовий ліс", лит. derva "сосна", англ. tree "дерево", ст.-грец. drys "дуб" ~ дв.-сканд. drots, готськ. drauhts, дв.-ісл. drot, дв.-англ. dryht, др.-в.-н. truht "дружина, військо", дв.-ісланд. drottinn, дв-англ. dryhtin, дв.-верх.-нім. truhtin "володар", ісланд. drottning "княгиня" < *dreu- "міцний, твердий"), польск. Drzewianie, нім. Drawein, Dravenische, (поряд з синонімами Wenden, Wendland, Polabische; древани – Waldbewohner заселяли Ганноверську провінцію ще в ХVIII ст., і далі їх спіткала доля пруссів).
Етнонім "сармати" пояснюють як народноетимологічне витлумачення дв.-іран. saoromant- "оперезані мечем" на "жінкопідвладні" (іран. sar- "голова" + mat- "жінка" ~ пор.: "башкорт" — "башкири", від "баш" — "голова" + "кортка" — "жінка"). Башкирський епос "Конгур буга", розповідаючи про звитяжну боротьбу башкірського царя Миная ("Стрільця") з хуннськими тюрками (тобто гуннами), зауважує, що на чолі башкирського війська, вказуючи шлях і узгоджуючи його з "космічним шляхом", — знак зірки Венери (Тиндаса).
А етнонім “гуни (гунни)” походить саме від дв.-герм. cuna “жінка” (укр. жона < праслов. *genā, прус. genno, гот. qino, gens, дв.-верх.-нім. quena, дв.-ниж.-нім. quan, quena, англ. queen , дв.-англ. cwēn, дв.-ірл. ben , авест. γ∂na, дв.-інд. jani-, gna, вірм. kin, ст.-грец. γυνή, беот. βανα, тохар.śän, тохар. В śana < і.-є. g uena <*g΄en “народжувати” < ранньо-і.-є. GwXy- “жінка, виношувати, голосиста”), бо “… слово, яке означало “рід”, означало так само “жінку” (мати)” (пор.: іспан. сuna “колиска”, “родина, рід, сім'я”, що, вірогідно, збереглося ще з часів побутування свевів–квадів у Піренеях). З часом, під тиском протобулгар Північного Кавказу сарматські племена перейшли на правий берег Дону і уклали військово–політичний союз із гуннами, внаслідок чого теж отримали на своє політичне означення термін “гуни”. Про відмінність між тубільцями та прийшлими гуннами говорив грецький географ Маркіан Гераклійський, що жив через сто років після Птолемея. Пізніше термін “гуни” поширювався й на інші, різноманітні за походженням, етноси, що входили до гуннської імперії, що в зносинах із Західною Європою виступала під офіційним іменем “Скіфія”.
Власне адигська Жиг-Гуаша ("Дерева господиня" ~ адиг. "жиг", "чъыгы" — "дерево" > чехи "аварська назва західних деревлян"; до приходу авар від теперішньої Чехії до Дніпра простягалася єдина Липецька археологічна культура, атрибуйована як слов’янська), мудра богиня (аналог мудрої Сатаней у епосі про нартів), яка наполовину із срібла, а наполовину — із золота (пор. з мотивом "золотої баби"), мешкає на морському побережжі, її оточують тхаухуди (красиві діви-войовниці). Вона народила від коваля Тлепша (який зустрів її під час пошуку знань) сонцесяйного сина, який успадкував її мудрість і навчив нартів орієнтуватися в походах Чумацьким Шляхом.
Але, крім того, власне слов’янське слово "древо", як зазначає І. Срезневський, означало ще й "палиця, кий" .
Отже, андекави як найманці дійшли саме до кордонів Вандеї, що отримала назву від кельтсько-слов’янського племені венедів (венетів). Праслов’яни-“венети” просувалися у багаті та пожвавлені суспільним та культурним життям області побережжя Північного моря, а звідти – на схід, південь та захід. “…Процес цей характерний для всіх індоєвропейських народів того часу, і виключати з нього представників праслов'ян, одного з могутніх етнічних масивів Європи, нема підстав”. У західній традиції під іменем “венеди” знають власне слов’ян: “ .серед кельтів часто зустрічався змішаний тип нордичних доліхокефалів і альпійських брахікефалів, так званий тип кельто-слов’ян, котрий значно поширений у Європі від Англії до Росії. На думку А. Юбера, саме цей тип являють статуї галатів з Пергаму, такі, як галл з капітолійського музею або галл з музею Терм . [вони] скопійовані з натури і скопійовані дуже точно .”.
Проте, подальша доля слов’ян в цьому регіоні виявилася незавидною, особливо після падіння від ударів мусульман їх покровителів — вестготського королівства в Іспанії. Слов’яни стали доброю статтею доходу для франків як продані у рабство через посередництво іудеїв (особливою "славою" в цьому користувалися іудеї Вердену). Як правило, чоловіків-слов’ян вивозили в Іспанію, де кастрували і продавали у рабство у Єгипет. В арабомовних джерелах рабів-слов’ян іменували "хасі" ("кастрат"), "хадім" ("слуга") і навіть "устад/муалім/шейх" ("вчитель"). Вони славилися своєю верховою їздою, стрільбою з лука та талантами, що дозвляло досягати їм вершин влади.
Завантажити реферат