Сторінка
37
Вже надалі в оточенні "езотерично стурбованих" виникла спроба переосмислити заповітне місце у відповідності зі своїми хворобливими уявленнями: " . Сталінград (колишній Царицин) — сакральне місце. Тут колись знаходився священний центр Хазарського каганату — його державна столиця, що протидіяла Русі й загрожувала Європі. Гітлер знав про це, й оволодіння цим стратегічним пунктом вважав принципово важливим етапом у своїй антиєврейській боротьбі. Адже СРСР був для нього новою хозарщиною, країною єврейських комісарів. Ось чому Сталінград став символом протистояння .".
В цьому контексті цікава й група топонімів "Самара", присутня на даній території: містечко Самара (тепер — Новомосковськ Дніпропетровщини) на р. Самара (ліва притока Дніпра) і м. Самара в Середньому Поволжі на р. Самара (ліва притока Волги. Ймовірно, дані топоніми маркують західні та східні межі певної державно-етнічної території (царства Сарозія; нагадаймо вищезазначене, що Біловоддя також у прочан екзотерично визначалося як "Самарська губернія") і є перекладами місцевих назв з аналогічною функцією: киргиз. samar "чаша" < тюрк. samar "таз, глек, велика чашка, блюдо".
Це наводить на паралель про пов’язане з цим лісостеповим та степовим регіоном скіфське генеалогічне передання про золоті царські інсигнії, даровані з неба, серед яких — і золота чаша. Ними заволодів третій син Таргітая Колаксай, який розділив своє царство Паралатію на три царства та інсигнії передав на збереження найбільшій з них, яке, як каже Геродот, отримало назву “Те, в якому зберігається золото”. Ці три частини Паралатії були, відповідно, царствами скіфів–басилеїв (“царських”), скіфів–аротерів (“орачів”) та скіфів–георгоїв (від іранського “пастух”, що невірно пов'язували зі старогрецьким словом “георгіос” – “землероб”), вони ж – борисфеніти (“подніпровські”), як їх називали греки-ольвіополіти Гіпанісу (Бугу). За Геродотом, ці три групи скіфів третього скіфського царства Паралатія називали самі себе “сколоти” від імені свого родоначальника Колаксая, з яким ми співвідносимо ім'я литовського бога урожаю Скальсу, що у перекладі означає те саме побажання, що й українське “Дай, Боже!”.Для академіка Б. Рибакова логічним видається зберігання золотих інсигній сколотів–“дажьбожичів” у Середньому Подніпров'ї, де існує природний захист для жителів простору, обмеженого Дніпром, Росавою та Россю. На його думку, головним святилищем Сколотської імперії було Трахтемирівське городище біля Переяслава, що колись становило з цим містом єдине ціле. Саме в Переяславі була руська митрополія, що потім була перенесена до Києва. Отже, це може означати, що Трахтемирів–Переяслав в уявленнях давніх русичів був наділений властивістю священності. Трахтемирівське городище було назване так на честь батька Колаксая, Арпоксая та Ліпоксая витязя Таргітая. Він же – старець-богатир російських казок Тарх Тарахович, який жив на горі Сіян і домігся любові Баби-Яги. А Геродот розповідає як Геракл–Таргітай був зваблений борисфенітською дівою Єхидною, від якого та народила родоначальників скіфів.
Поряд з Трахтемировом — місто Канів з розкопом сколотського городища. Поряд — місто Мошни (“капшуки”) на березі правої притоки Дніпра ріки Золотоношки. А також – місто Золотоноша, котре вже на Лівобережжі. Лівий берег Дніпра також був заселений георгоями–сколотами, і межували вони зі Степом по ріці Ворскла – Пантікапа, котра впадає у Дніпро на 220 км нижче Трахтемирова. На жаль, Б. Рибаков не перевів погляд на Лівобережжя, де розташована Золотоноша. Перенесення “золота” – “слави” на Правобережжя, у Переяслав – Трахтемирів пояснюється тим, що лівий берег Дніпра став зазнавати інтенсивної агресії кочівників зі Степу, і з часом вони захопили його (крім Чернігівщини та Сіверщини) та перетворили його на плацдарм подальшої агресії.
Назву території “Золотоноша” у скіфів (виходячи з індоєвропейської мовної спільноти) могла звучати як Паралатія (на відміну від іранського Зарнуматі “Золотоносна”, з чим, можливо, тотожне й поняття Сарматія), бо першому компонентові “пара-“ ідентичне латинське aurum “золото”, а “-латія” виявляє схожість з latens “прихований”. До речі, від цього слова походить етнонім латини та назва їхньої мови як латинь. Саме латини єдині з італійських індоєвропейських племен перебрали від етрусків – “расенів” звичай споруджувати у центрі міст, на майданах–“агорах”, величезні ями–сховища для міського скарбу.
З окупацією кочівниками-тюрками лівобережне “Золоте царство” перетворилося на “Жовту землю”, бо втратило священність через перенесення золотих інсигній на Правобережжя. А жителі Жовтої землі стали “половцями” – стюркізованими слов'янами. Їх етнонім погодить від старослов'янського слова “половий” – “жовтий”, “червоно-жовтий”.
Згідно з легендою у літописах, Переяслав отримав свою назву через те, що якийсь слов'янський отрок Ян Усьмович Кожум'яка “перейняв” славу у двобої з тюрком–печенігом. Тому ті, хто повернули “золото” – “славу”, отримали право іменуватися “роси” (“золоті”), що споріднене зі словами інших індоєвропейських мов: санскритським haris “золотистий”, старогрецьким hrisos “золото”, haris “краса, любов”.
Потрапивши у сферу практичної географії, “Золоте царство” (Рось) як епічно–міфологічний етнонім для слов'ян “побутується”, надається певній території — Правобережжю і стає частиною її топографії. І навпаки, реальний етнонім “с(к)лавени”, котрий означає певне історичне плем'я, тісно пов’язане з пізнішим Аварським каганатом, залучається у епічний контекст і втрачає безпосередній зв'язок з дійсністю.
Середньовічний історик Псевдо-Захарія свідчить, що роси називали себе “герос” (hros). Греки при передачі етноніму на письмі ототожнили роський придиховий звук -h- зі своїм густим придиховим -h- , котрий вимовлявся після приголосного (наприклад. rh), але на письмі позначався (‛) перед приголосним на початку слова (‛Ρ). Транслітерація hros як ‛Ρως призвела до об'єднання правила грецької орфографії з вимовою етноніму його носіями, внаслідок чого штучно постало * hrhos, де друге h за фонетичними законами старогрецької мови стало вимовлятися як ks, внаслідок чого постав суто грецький витвір - ‛Ρωκσολανοι (латинське Rhoxolani) "роксолани" не без співставлення з іранським roxs “світлий”, “білий”. Самі “роси” (германці називали їх “росомони”) могли використовувати засвідчене Птолемеєм ім'я “аланорси” (alanorsoi), де компонент “алан” походить з тюркських мов і пояснюється як “рівнина, поле, долина, горб, гірка”. Саме поляни мешкали на Київських горах, що їх Нестор – літописець визначив як “русь”. Поняття “поле” вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті “укхрайя” – “пагорб, курган”). У зв'язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни — слов'янського походження, тобто слов'янізовані, хоча у його часи пам'ятали про їх іранське (аланське) походження, спорідненість із прямими мовними нащадками скіфів – басилеїв (“царських”) – іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем “яси” (по-санскритськи yasas “слава”), що у грецькій вимові отримало вигляд “оси”, “ози”, звідки й назва “осетини” (самоназва – “ірон”), Озівське море. Саме осетини також засвідчили передання про трьох синів-родоначальників нартів (~ санскр. nrti “танцівники”, “герої”),— Ахсартагкат (від "ахсар" – "сила, хоробрість" ~ "акацири"), Алагат та Бората (від "бурафіарниг" – "багатство")Як підмітив Г. Вестберг, у західноєвропейських джерелах під іменем “слав’яни” розумілися у багатьох випадках власне осетини (на відміну від “слов’ян”), а європейські мандрівники Плано Карпіні, Рубрук та Йосиф Барбаро свідчили, що алани – праосетини називали себе “аси”.
Завантажити реферат