Сторінка
1
Отже, у часи праіндоіранської спільності було єдине уявлення про таємниче царство щасливих людей і богів десь на північних (північно-східних) горах (північ у кельтській традиції тотожна "лівій стороні", а "південь" — "правій", а відповідно, "схід" — "перед", "захід" — "позад", що чітко демонструє вихідну позицію "обличчям на схід" як "поклоніння світилу"), довкола яких рухаються світила і де спостерігаються арктичні явища (півроку – “день”, півроку – “ніч”)[i]. “ . Слідом за тим, — пише Ю. Евола, — як в незапам'ятні часи зникла північна Прабатьківщина, спогад про неї перейшов із історії в метаісторію. Тепер це особлива зникаюча дійсність, недосягнена для зовнішніх зусиль, що досягається тільки через духовну працю. “Шлях до гіпербореїв, — говорить Піндар, — не може бути знайденим ні по воді, ні по суші, він відкривається тільки героям, котрі, як Геракл, залишилися вірними олімпійському принципові”. “В таємничу область найдальшої Півночі неможливо проникнути ні на кораблі, ні на возі, досягти її можна тільки летом духа”, — попереджує Лао-цзи. “Вона в моєму дусі”, — говорять про Шамбалу, гіперборейську Вітчизну з тібетського передання”[ii]. Прагнення досягнути північної землі блаженних стало розглядатися у семітській традиціїї проявом найбільшого гріха – гордині: « . Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів! Ти ж сказав був у серці своєму: «Зійду я на небо, повище зір Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому! Та скинений ти до шеолу, до найглибшого гробу!» («Ісайя», 14:12-14).
Від іранців це передання успадкували скіфи, і, начебто, від останніх воно перейшло до греків, що і засвідчив Геродот у розповіді про ісседонів, арімаспів та гіпербореїв і Ріпейські гори (тобто Уральські; від хант. rep “гора”).
Одначе той факт, що до праіндоіранської спільноти раніше входили вірмени*, фрако-іллірійці і греки (це була т.зв. “східна” гілка праіндоєвропейців, а “західною” була пра-германо-кельто-романо-балтослов’янська єдність; “північною” – пратохари, "південносхідною" — нуристанці, “південною” – хетти та інші анатолійці*), дає підстави вважати, що і у еллінів існувало власне передання про північне царство Блаженних. Саме на півночі грецькі міфи розташовують печеру володаря вітрів Борея, з іменем якого й пов’язують північний народ гіпербореїв – “народ, що живе вище помешкання Борея” (пор.: дв.-грец. giper з дв.-нд. upar; але, як на нас, тут відбулося переосмислення греками фактами своєї мови індоарійського топоніму, утворенного зі складання префіксу upa- за аналогією з upasurya "на сонячній стороні"). У “Природній історії” Плінія Старшого дослівно говориться: “За цими (Ріпейськими) горами по той бік Аквілону, щасливий народ, що називається гіперборейцями, досягає досить похилого віку і прославляється чудесними легендами. Вірять, що там знаходяться петлі світу і крайні межі обертання світил. Сонце світить там на протязі півріччя, і це тільки один день, коли сонце не ховається від весняного рівнодення до осіннього, світила там сходять тільки один раз на рік під час літнього сонцестояння, а заходять тільки під час зимового. Країна ця знаходиться вся на сонці, з благодатним кліматом і не має ніяких шкідливих вітрів. Будинками для цих жителів є гаї та ліси; культ Богів справляється окремими людьми і усім суспільством; там не відомий розбрат та усякі хвороби. Смерть приходить там тільки від пересичення життям” (IV, 26).
Геракл носив епітет "Гіперборейський", бо, як писав Піндар, "досяг земель, що за спиною у крижаного Борея". Таке ж ім’я мав і Персей, котрий переміг Горгону Медузу у землях "крижаного Борея". Аналогічно японський бог Сусаноо-но мікото, молодший брат верховної богині сонця Аматерасу, переміг восьмиголового змія, врятував земну діву і після коїтусу з нею склав першу танку на знак навічно непорушної єдності людей і богів:
Вісім хмар встає —
Вісім ярусів у Ідзумо.
Для коханої дружини
Зводжу грядою ввись
Вісім ярусів палацу.
Богом–володарем “гіпербореїв” був сонцесяйний Феб (Гіперіон), ототожнений у класичну епоху зі змієборцем–героєм, покровителем пастухів Аполлоном (ще в поемах Геродота на рівні співвідношення світла і темряви прослідковується чітка протилежність Аполлона Геліосу як богу світла, а постійний ворог троянського бога Аполлона ахеєць Ахіллес[iii] має у своєму образі чітко сонячні характеристики), якого ірано-елліни Середньої Азіі ототожнювали з Мітрою[iv], бо в нього в “Авесті” наявний епітет “володіючий широкими пасовиськами”. Цей елемент синкретизму Аполлона і Мітри спостерігається вже в часі Ахеменідів (в арамейських варіантах перекладу грецьких текстів іранське ім’я “голова влади”, що стосується Мітри[v]. Щодо того, що у грецькій пізньоантичній традиції епітет “монарх” стосується Гермеса, слід зауважити на наявність у вищезгаданій Коммагені з І ст. до н.е. чітко зафіксованого зерваністського синкретичного бога Аполлона – Мітри – Геліоса – Гермеса. Крім того в Середній Азії Мітру ототожнювали з Діонісом, про що засвідчив Марціан Капелла (Mart. Cap., 48,25–31), внаслідок чого деякі функції Діоніса були перенесені на Аполлона[vi].
Власне дане ототожнення Мітра–Діоніс може, на нашу думку, пояснити легенду в “Індиці” Мегасфена та біографів Александра Македонського про завоювання Індії Діонісом, а через п’ятнадцять поколінь правителів з роду Діоніса представником іншого роду (але цієї ж самої династії) – Гераклом (Крішною?): « . після винаходу чисел, воїнство Діониса висадилося в Індії: інші воїни, граючись дельфінами в морській воді, обернулися на суші на буйних сатирів і, потрясаючи своїми ітіфалосами, грозилися зґвалтувати жінок будь-якого віку, знатних і простолюдинок, інші, похмурі і бородаті, обплутані зміями, тягли бурдюки, наповнені пурпуровим вином, безліч голих бабів пританцьовували навколо дубів, що неквапливо прямували на своїх коренях, подібно павукам. П'яний Силен у квітчастому лахміттю, викрикуючи непристойну пісню, знову видерся на чотириногого упертюха і взявся дражнити незграбного вовкоголового селянина, що приставав до верескливої грудастої відьми. Посередині незліченного воїнства фавнів, сатирів, вовкулаків, менад, лемурів, мімаллонів, тельхінів, аспіолів, котилася, запряжена леопардами, колісниця, де лежав посипаний квітами, у вінку з плюща і дубових листків, юний бог вина, оргій і перетворень .» (Нонній, “Діяння Діоніса”, 5 ст. н.е.).
Завантажити реферат