Сторінка
8
Але І. Топешко, виходячи з того, що людину найбільше вражає "вічно новий світ", пропонує шукати сліди реліктового міфологічного сприйняття у надзвичайно складній сюжетній міфології (міф про оновлення птаха Фенікса, міф про метемпсихоз-переселення душ, міф про загробне царство, міф про вічну молодість, міф про воскресіння Христа, аналогічні казкові мотиви тощо)[xlvii]. В дійсності ж людство обирає комунікацію з Вищими Силами саме з причини "граничної небайдужості" до ближнього (цьому буде присвячено наше спеціальне дослідження), а місію "посередників" здійснюють "царі-шамани" та їхні дружини-"жриці" шляхом "священного шлюбу" на вершинах штучно створених підвищень — "зіккуратів". І лише після цього перед останніми відкривається "профанаційний" шлях — закріплення головного становища в роді, збереження влади та контролю над господарчою діяльністю етносу та майновим станом його членів.
Ба, більше! З Х тис. до н.е. (хоча найархаїчніші факти датуються XV тис. до н.е.; а 15,5-14,5 тис. років тому, зокрема, картоплю вже обробляли на території Південного Чілі, т.зв. стоянка Монте-Верде, і ледь чи не вперше використовували деревину для будівництва житла, а саме поселення мало організований характер) на території між 20 і 45 градусами північної широти запроваджується вкрай неефективна і трудомістка зернова індустрія (і це при тому, що бульбоплоди в десятки разів переважають зернові та бобові за урожайністю) — культивуються дика пшениця (одно- та двозернянка-еммер, а також ячмінь голозерний та плівчастий, бобові горох, сочевиця та вика ервілія, які з'явилися в VIII-VII тис. до н.е. на Близькому Сході та поширилися в Малій Азії, Європі (у Греції — в 6800 р. до н.е., калібрована дата), Кавказі (поселення Чох), Туркменістані (Джейтаун), а з VI-V тис. до н.е. — на лесових грунтах від території України та Молдови на сході до північних районів Франції на заході (племена культури лінійно-стрічкової кераміки), а також в Центральному та Західному Середземномор'ї (Адріатичне, Іонічне, Тіренське моря, узбережжя Франції, Іспанії, Португалії; носіями землеробства були тут племена культури керамічного комплексу "імпрессо") і лише потім — в долині Нілу; щоправда, батьківщиною м’якої пшениці виявляється територія Західного Пригімалайя, а батьківщиною твердої — Ефіопія, та ще й обидві останні у вже готовій "культурній" формі і надзвичайно географічно віддалені від своїх "диких" родичів; останні дослідження ДНК, щоправда, показали, що найдавніші вогнища обробки однозернянки відбулося саме в т.зв. "нуклеарному центрі" — районі озера Севан у турецькому Курдистані[xlviii] та й взагалі доведено, що пращури теперішніх культурних рослин були введені в культуру лише один раз) та дворядний ячмінь (аларод. *mVqa "ячмінь" ~ укр. "мука") та виникає кам’яна індустрія як для виготовлення ступок для вилущування зерна, так і зернотерок (перетворення зерна на муку при тому, що цілком можна варити з уже вилущеного зерна калорійні каші, а харчова якість від цього не страждає).
Як правило, дослідники апелюють до того, що перехід до землеробства не був таким раптовим, а що протягом кількох тисячоліть збільшувалася інтенсивність використання дикорослих злакових (пшениця, ячмінь) та ще й поряд з одомашненням кози та вівці, як це мало місце на Близькому Сході: від спроб використання натуфійськими скотарсько-збиральницькими племенами (ІХ тис. до н.е.) до масового використання злаків мисливцями на онагрів, косуль та диких биків т.зв. "родючого півмісяця" (VII тис. до н.е.)[xlix]. Приблизно цим часом датується у близькосхідній ("біблійній") традиції "створення світу", а в мезоамериканській — загибель попереднього ("дерев'яного") людства в катастрофі, на зміну якому прийшли "маїсові люди".
Самоозначення людини через причетність до зернової культури виявляє поширений характер. Зокрема, в мову індоєвропейських хеттів Анатолії від до-еллінського населення Балкан та Західної Анатолії, що відоме науці як пелазги, було запозичено слово halki- «зерно», «хліб»[l], яке у мові близькосхідних пракартвеломовних хурритів засвідчене вже як ім’я божества зерна dHalki-, а у дравідомовних племен (брагуї) Індостану – як khōlum “пшениця” (< *kul-, *kuli- “злакова культура”)[li]. Самі пелазги, за свідченням Сервія, називали себе Halaeski (галески)[lii], тобто маючі стосунок до зерна (або ж зернова культура трактувалася як їхній тотем). Споріднене їм до-індоєвропейське населення Центральної Анатолії (які розглядаються предками сучасних абхазів) саме іменувалося “хатти”, тобто “зернові”, “злакові”: хатт. kait, хуррит. kate, лікійськ. χθθα “зерно”[liii]. Аналогічно інша група народностей того ж Східно-Середземноморського басейну називала себе “крітяни” – “ячмінні” (ст.-грец. κριθη “ячмінь”). Богом проростання злаків і взагалі рослинності, походження якого пов’язується із Балканами, тобто територією пелазгів (трипільсько-кукутенська культура), вважався у античних греків Діоніс (фракійськ. dio-nysos “син бога?”), він же – Бахус: ст.-грец. πήχυς “рука”, “лікоть”, дв.-інд. bahuh “рука” < і.-є. *baGhus “згинати”, “те, що згинається під тягарем (в тому числі й доспілі зернові)”.
Як зазначає А. Скляров, раннє землеробство в той час значно погіршує існування давньої людини, ніж мисливство та збиральництво, але значно краще, ніж скотарство, оскільки 5 га викорчуваного лісу є пашнею лише для одної корови, яка прохарчовує в рік тільки одну людину, в той час як ці ж 5 га, засіяних зерновою культурою, харчують 200 чоловік у рік! Отже, до землеробства переходили виключно колишні скотарі (вірніше, ті, хто здійснював спершу облавне полювання на джейранів за допомогою кам'яних загороджень) Щоправда, характеристика пшениць одно- та двозернянки — стійкість до грибкових захворювань, плівка захищає від птахів, однозернянка може рости на пісках, крейдяних та кам'янистих грунтах, а у двозернянки-еммеру значно розвинута коренева система, внаслідок чого вона може рости на підзолах і глинах, погано оброблених та виснажених полях, не потребує глибокої оранки — робить їх рятівним продуктом для мешканців віддалених гірських районів (від Європи до Кавказу та Прикам'я).
Завантажити реферат