Сторінка
5
Аналогічно героями міфів виступають царі хеттів Телепінус (він же грецький Телеф), Суппілуліума (герой троянського циклу Сіпіл). Богинею полювання у хеттів була Рутас (~ грецька Артеміда), бог шляхів Яяс “Прочанин” (~ грецький Ясон), Хепа (~ семітська Хева/Єва або Sibyllai/Сивіла). На основі прочитання хеттських клинописних табличок вченими встановлено запозичення хеттських божеств давньо-грецькою міфологією: Ахіллес — “морський приплив”, його батько Пелей — “прибережний, змочений водою пісок”, його мати Фетіда — “вода, зрошуюча землю”, Паллада — богиня “срібного міста” Афін (Hattinai), Посейдон — “Господар (Ваал) Сідону”, Пріам (perramos) — “цар” тощо[xxxi]. Також герої Трої мають цілком хеттські імена: Андромаха — Andra-m-aku “блакитноока”, Телемах — Pawah-telmah, Александр (ім’я Паріса) — Alak-sandus (де друга частина імені вказує на теонім Santas, Sandon, який греки передали в “Ілліаді” як Ксанф, ім’я бога ріки Скамандр), його носій згадується в археологічних даних як цар Vilusa, тобто Іліону (Трої)[xxxii]. Лідійці, мовні та етнічні нащадки хеттів, знають богів Аснянь — Афіну, Артімус — Артеміду (з неодмінним епітетом adalus — “сестра”), Ламетрус — Деметру, Бакіс — Вакха (Бахуса), Армас — Гермеса, Елос — Геліоса, Арес — Ареса, Пільданс (Pldans) — Аполлона (з епітетом tavsas — “великий”)[xxxiii].
Хетським богом воріт був саме Апулунас (Апалунас), якого хетти ототожнювали з хурритським Тешшубом (Тешубом), а семіти — з Елем. ("Баб-Ель", Вавилон — "Ворота Бога"). Зображення останнього хетти помістили у своїй столиці у вигляді воїна-охоронця воріт, тримаючого типово «амазонську сокиру»[xxxiv]. Тож не дивно, що у Гомера Аполлон виступає оборонцем малоазійців. Цікаво також, що хетти полюбляли прибивати над воротами в якості оберега опудало орла з роздвоєною головою.
Аполлон — покровитель будівельників, митців і жерців Дельфійського храму, покровитель родючості, захисник урожаю, цілитель, даруючий дощ. Він виключно македонцями наділявся епітетом “володар” (ст.-грец. κύριος, арам. μαρά). Народжений богинею Лето на “неправильній” землі – острові, спеціально для цього створеному Зевсом, в той час як Гера закляла породіллю неможливістю народити на землі — Геї (пор. з вищенаведеними мотивами “неправильного” народження героїв в (на) могилах або від предмету — коштовності, горошини, комахи).
“ . Аполлон спершу шанувався в Анатолії, потім – на Кріті, до того ж спершу він уособлював колообіг рослин, а пізніше – колообіг Сонця. Цей бог, котрий колись втілював надії землероба, забезпечував родючість, котрий шанувався у Делосі, разом зі своєю матір’ю – богинею родючості в Дельфах вже не пов’язаний з орною землею, із селянською працею . Шанований як дитя Зевса, як Сонце, як промінь, як джерело світла, він стає патріархальним богом, носієм божественного одкровення, котре дане людям через посередництво оракулів. Ми знаємо, що ці пророцтва мали на меті . перш за все політичні цілі. Чи є випадковим, що розквіт дельфійського оракула випадає на той же час, що й розквіт політичної влади аристократії поліса, котра вже відірвалася від виробництва? Очевидно, що за протиставленням неба і землі, Аполлона і Діоніса приховується протистояння політичної влади і народу, аристократії і селянства (с. 163). Аполлон представляє створений богами порядок у космосі і полісі. В його особі на людину дивиться бог, освячуючий існуючий стан речей, а виробничі відносини, що виникають як наслідок діяльності людини у дійсному світі, постають перед людьми у дійсному світлі, постають перед людьми як щось божественне, надприродне, і це приховує загадку їх дійсного походження внаслідок відчудження діяльності. Класичний спокій Аполлона в дійсності є перш за все відображення консерватизму аристократії, абсолютизація того порядку у полісі, при котрому олігархія панує, виходячи з природних прав. Аполлон втілює у собі принцип такого об’єктивного суспільного середовища, котре береться у відриві від суб’єктивної діяльності і зводиться на рівень надприродного. Він – релігійне вираження апології спокою, порядку, даної структури”[xxxv]. “ . На Делосі виступає культ Аполлона на аграрному тлі. Зв’язаний з матір’ю Лятоною, . культ на Делосі сягає, можливо, часів матріярхату, що в’яжеться з раннім осілим життям і початками агрокультури. Тому гіперборейські дівчата, чи жінки (їхні імена — Арга та Опіда або Опіс і Гекаерга, які супроводжували породіллю Лето, та Гіперіоха і Лаодіка, після смерті яких на Делосі гіпербореї перестали надсилати дари, — О.Г.), а не мужчинии є послами й приносять дари з земних плодів на Делос (а не до ближчих їм Дельф!), де аграрний стиль релігії розвинувся сильніше, як це слідує з Геродотового оповідання про гіпербореїв (4, 32-36). Отже, як виходить з вищеподаного, аграрний мотив релігії праукраїнського населення, яке правдоподібно виступає в даному оповіданні під назвою гіпербореїв, має зв’язки з аграрною релігією Делосу. В оповіданні говориться, що гіперборейські жертви принесено на Делос Артеміді, а не Аполлонові, що знову вказувало б на матріярхальний мотив. Та непевність, чому гіпербореї приносили дари сестрі, а не братові, може свідчити між іншим про те, що у первісній стадії делійського вірування обидва ті культи становили найправдоподібніше один культ з тим, що Артеміда була відповідником жіночої статі до Аполлона, маючи майже ті самі компетенції та атрибути. Бо як на підставі солярних вірувань Аполлон перебував якийсь час року, під час зими в Греції, далеко в країні гіпербореїв, так само на підставі люнарних вірувань Артеміда перебувала головно за таврійськими горами тоді, тоді, коли греки не бачили місяця, отже в день, або у темні, безмісячні ночі . А. Picard догадується, що початків міту про гіпербореїв треба дошукуватися радше на Кріті . Щойно опісля “перенесено” гіпербореїв до Тракії ., з Тракії більш на північ, отже на північне побережжя Понту, тобто південну смугу античної України (у Страбона зазначається, що гіпербореями називаються мешканці побережь Понту Евксинського, Істру та Адріатики, "Географія", 11, 6, 2; румунський дослідник Гетікус-Васіле Ловінеску у своїй праці "Dacia Iperborea" констатує, що Гіпербореєю в індоєвропейській традиції завжди називається північ стосовно півдня, — О.Г.), далі до прибалтійської й вкінці скандинавської смуги .”[xxxvi]. Вергілій у "Георгіках" (ІІІ, 349-389) мешкаючими "під гіперборейською Ведмедицею" та "повівом рифейського евру" (тобто вітру з Репейських гір — Уралу) називає скіфів, які населяють землі від Меотидського озера (Азовсього моря) до Родопських гір (беруть початок з Фракії), що "простягаються до середини полюсу". І їхнє зимове життя під рудими шкурами тварин, у теплих землянках та з чашами, повними кумисом та кислим соком горобини сповнене справжнього блаженства. Йому вторить Сенека у "Діалогах": " . Вони здаються тобі жалюгідними? аж ніяк не шкода те, що звичка зробила (другою) природою: бо те, що розпочате з необхідності, поволі переходить в насолоду . Те, що здається тобі бідуванням, є способом життя стількох племен ." (Seneca, Dialogorum Liber I, IV,14).
Завантажити реферат