Сторінка
6
Можливо, що уявлення про батьківщину Аполлона на північ від Греції наклалося на легенду про якусь могутню цивілізацію гіпербореїв на півночі Європи: “ .до останнього льодовикового періоду, в ті часи, коли ще не існувало Північного моря, на землях Крайної Півночі розташовувалася велика країна гіпербореїв, що вже досягла значного ступеню цивілізації”[xxxvii]. Ідея премордіальної цивілізації була оригінально розвинута російським поетом В. Капністом у “Кратком изыскании о гипербореянах” (1815), де автор ставить питання про походження слов’ян від гіперборейців та атлантів.
Аналогічне зауважує Ю. Евола: “ .Традиція гіперборейського походження, як у її відпочатковій олімпійській формі, так і в її реставраціях “героїчного” типу, лежала в основі цивілізаційної діяльності раси, котра в період між кінцем гляціальної епохи та початком неоліту поширилася євразійським континентом. Деякі гілки цієї раси прийшли безпосередньо із Півночі. Інші мали своєю вітчизною західно-атлантичні землі, де було створено щось на зразок копії суто нордичного центру. Ось чому у різних співпадаючих за суттю символах та легендах іноді говориться про північно-арктичну землю, а іноді — про західну . Так, наприклад, згідно з кельтською доктриною, першопредком людей був Бог Мертвих, Діспатер, мешкаючий в далекому регіоні по той бік океану, на “острові Межі”, звідки, за переданням друїдів, прийшла частина доісторичних мешканців Галлії (— d’Arbois de Jubainville G., “Le cycle mythologique irlandais”, Paris, 1884. Ірландська назва “Земля під хвилями”, — tir fa tonn ., можливо, було спогадом про затоплення цієї землі)”[xxxviii].
Дослідник А.В. Ільїн у праці "Геоморфологія рельєфу Атлантичного океану" констатує, що внутрішня будова рельєфу височини Роккол свідчить про занурення великої частини материка на північний захід від Британського острова. Про те, що північноамериканські береги з’єднувалися з Європою посередництвом Гренландії та Ісландії, а також сухопутним мостом між ними (умовна назва — Terranova або "поріг Томпсона" — лінія Гренландія-Ісландія-південна Норвегія), свідчать однакові види тварин, мешкаючих на півночі Європи та на півночі Америки[xxxix].
Власне в Х тис. до н.е. закінчився останній льодовиковий період (його пік був біля 20 тис. років тому)[xl]. Північний льодовик почав танути, і кількість води у Світовому океані додалася, його рівень підвищився на 125-150 км, виявилися затопленими гігантські частини суші. Це призвело до відокремлення Азії від Америки. Також на території сучасної Західно-Сибірської рівнини вирувало величезне Мансійське море (озеро), утворене підпруджуванням льодовиком північних рік, яке своїм стоком (і навіть стоки Обі, Єнісею та Лєни) впадало на південний захід — через Аральське та Каспійське моря (власне в них досі збереглися як релікт північнольодовиковий лосось та форель) у Чорне та Середземне моря. Разом з цілим комплексом русел-проток, спіллвеїв, прадолин та внутрішніх озер-морів це море утворювало Велику Західну систему стоку талих вод (втричі перевищувала басейн сучасної Амазонки), що простягалася на сім тисяч кілометрів від Саянського хребта на сході до Альп на Заході[xli].
Найбільш високий рівень Світового океану внаслідок танення льодовика був у 9600 р. до н.е. Платон (427-347 рр. до н.е.), з посиланнями на свідчення предка своїєї матері афінського архонта Солона (640-559 рр. до н.е.) з роду легендарного Кодра, опускання Атлантиди датує 9570 р. до н.е. Саме тоді ж відбулася перебудова ландшафтів на території Європи та Передньої Азії. Така ж перебудова відбулася і в Америці Свідченням цього є Ніагарський водоспад, кам'яні ступені якого зазнають тиск падаючої води. Коли якийсь ступінь розмивається, то вода спрямовується на наступний. Спеціалісти встановили, що Ніагарський водоспад виник внаслідок різких геологічних зрушень у часовому відділі між 8-м і 13-м тис. до н.е. Дані, отримані у Європі, говорять, що в 9880 р. до н.е. відбулася вулканічна катастрофа у басейні ріки Рейн у Німеччині. Спеціалісти назвали її "Помпеями льодовикового періоду”. В результаті цієї вулканічної діяльності величезні околиці разом з поселеннями були залиті потоками вулканічної лави, шар котрої сягав п’ятнадцятиметрової товщини, а дощ з попелу досяг сучасної Польщі.
Перерва у спадковості між людськими культурами спостерігається археологами в Америці та Європі десь в 10 400-х рр. до н.е. Замість слідів людини в цей час спостерігаються відклади осадових морських порід, перемішаних з каменем, що падав зі стелі. Цей факт наявний навіть у знаменитій печері Шанідар в Курдистані (вона знаходиться тепер на 750 м над рівнем моря), котру населяли люди, починаючи з 100 тис. років до н.е Новий культурний шар у печері сформувався тільки через 5 тис. років перерви. Аналогічно у франко-кантабрійських печерах, відомих своїм верхньопалеолітичним мистецтвом, в цьому ж інтервалі часу зникають наскельні малюнки. Якщо на час льодовика кількість людства на Землі досягала 20 млн, то за одне тисячоліття після цього чисельність збільшилася в 32 рази (демографічний вибух) і в 11 800-11 600 рр. до н.е. складала 640 млн чоловік. Після цього почав різкий спад кількості населення. За 200 років воно зменшилося в десять разів, а на межі 8000 - 8600 рр. до н.е. чисельність населення Землі становила лише 8 млн чоловік. Саме з цього часу й до тепер спостерігається ріст населення.
За даними Нобелівського лауреата У.Ф. Ліббі, близько 10 400 років тому в Америці раптово зникають будь-які сліди людини. Разом з ними зникли єноти, гігантські бобри, пеккарі, наземні лінивці (мегатерії), верблюди, лами тапіри, коні, мамонти, мастодонти, шаблезубі тигри, гвинторогі антилопи (капромери).
Група вчених Флорідського університету (США) виявила докази геологічної катастрофи, відомості про яку дійшли до нас із міфів. Аналіз осадочних порід, піднятих вченими з великих глибин Мексиканської затоки, показує, що 11 600 років тому почалося інтенсивне танення льодовиків Північної Америки. На потепління клімату в ту епоху вказує, зокрема, зміна співвідношень ізотопів кисню-18 і кисню-16 у черепашках морських тварин, яка є відмінним індикатором температури віддалених епох. Відігрівання крижаного щита Америки спричинилося до надходження величезної маси талої води у Мексиканську затоку[xlii]. Крім того, приблизно тоді ж, 12 тисяч років тому, територія між Норвегією та Шетландськими островами, що тепер становить дно Північного моря, була частиною острова Британія. Тут дослідники, які брали зразки з дна, на глибині більш як 100 метрів знайшли залишки доісторичного поселення. Надалі тут утворився цілий архіпелаг островів, аж доки його не поглинув океан ("Наука і суспільство", 1987, № 12, с. 60). Власне "тепла ріка" в Атлантичному океані — течія Гольфстрім, яка раніше не досягала Арктики, раптом прорвала якусь небачену перепону і залила на півочі Європи простори, перетворюючи їх на моря та зігріваючи льодовики. Останні розтанули, і звільнена від них суша стала благодатною місциною для тварин.
Завантажити реферат