Сторінка
1

Історичний розвиток Кіпрської Православної Церкви

План:

I. Вступ. Кіпрська Православна Церква – одна з найстарших у христи­янському світі.

II. Історичний розвиток Кіпрської Православної Церкви:

1. Проповідь апостолів Павла і Варнави.

2. Отримання автокефалії на Третьому Вселенському соборі.

3. Кіпр під впливом інших держав:

а) під постійною небезпекою арабських нападів;

б) католицький вплив на острові;.

в) під владою турків-османів;

г) Кіпр під протекторатом англійської корони.

4. Вклад православної Церкви в отримання не­залежності Кіпру.

III. Сучасний стан Кіпрської Православної Церкви.

Православна Церква на Кіпрі є однією з найстарших у христи­янському світі. Свою назву Церква на о. Кіпр отримала від острівної держави, яка розміщена в східній частині Середземного моря.

Відповідно до Книги діянь Апостолів, на острові про­повідували апостоли Павло і його учень Іосія, якого прозвали Варнава (Дії 13, 4-13). Святі апостоли Павло і Варнава принесли з собою світло Христової віри і заснували там Церкву. Вони навернули в християнство самого римського проконсула острова Сергія Павла.

Справу християнізації Кіпру було пізніше продовжено апостолом Варнавою, що другий раз, в 50 році повернувся на Кіпр (Діян. 15, 39) разом зі своїм племінником апостолом, а в майбутньому і євангелістом Марком, сином своєї сестри Марії, в домі якої в Єрусалимі, згідно святого Передання, проходила Тайна Вечеря Спасителя і звершилося Зіслання Св.Духа. По Святому Переданню апостоли Павло і Варнава під час свого першого місіонерського мандрування зустрілися на о. Кіпр з Лазарем Чотириденним, котрого Господь покликав з гробу (воскресив!) і рукоположили його в єпископа. До сьогоднішнього дня зберігається гробниця Праведного Лазаря Чотириденного, єпископа Китийського в одному із храмів міста Варнаки. Як апостолу Павлу, так і апостолу Варнаві на Кіпрі юдеї чинили опір. Здавна були особливо близькі відносини Кіпрської Церкви з Антиохійською. Це природньо, оскільки апостол Варнава, який заснував Кіпрську Церкву, до того був місійним організатором (апостолом) Антиохійською Церкви (Діян. 11, 22, 26). Таким чином, ці дві Церкви мали в особі Варнави спільного засновника. 47-й рік вважається початком існування Кіпрської Церкви. Але утвердження християнства на острові розтягнулося більше ніж на три століття. Цей час характеризується боротьбою Кіпрської Церкви за незалежність. Наприклад, їй довелося виступати проти зазіхань єпископів Антіохії, витримувати тиск та гоніння зі сторони юдеїв та язичників.

Кіпр належав до Східних провінцій Римської імперії, центром яких була Антиохія. Тому закономірно, що саме Антиохійський патріарх претендував на юрисдикцію над Кіпрською Церквою і на право при­значати кіпрського єпископа. Проте сподівання Антиохійських патріархів не справдилися. На Ефеському (Третьому Вселенському) Соборі у 431 р. Кіпрська Церква була виведена з підпорядкування Антиохійського патріарха і отримала автокефалію. Синод кіпрських єпи­скопів отримав право самостійно обирати собі єпископа. У 488 р. Си­нод Константинопольської Церкви підтвердив це рішення. Окрім от­римання повної незалежності, архиєпископ Кіпру отримав безпреце­дентні почесні ознаки: імператорський скіпетр із хрестом на золотому яблуці замість архиєрейського жезла, пурпурна (а не вісонна) мантія, право підписувати документи червоним чорнилом.

У УІ-Х століттях Кіпр перебував під постійною небезпекою арабських нападів. Завойовники грабували і нищили храми і монас­тирі. Християни зазнали жорстоких переслідувань та економічних утисків. Діяльну участь у долі кіпрських християн брав імператор Східної Римської імперії Юстиніан II (685-695, 705-711), який у 691 р. дав згоду на переселення більшості кіпріотів-християн у провінцію Геллеспонт (Дарданелли), у місто Юстиніанополь (Но­ва Юстиніана). Архиєпископ Кіпрський переніс сюди свою рези­денцію і, як історичну пам'ять, зберіг навіть у титулі звання «архиєпископа Нової Юстиніани». Це переселення, що у масових мас­штабах тривало до 747 р., виявилося для багатьох кіпріотів надзви­чайно важким і в економічному, і в моральному плані. Стояло питан­ня про своєрідне «розформування» Церкви через ЇЇ розпорошення і влиття в Константинопольську. Але до цього справа не дійшла у 962 р. автокефалія Кіпрської Церкви була підтверджена Константинопольським Собором.

У 963-69 роках імператор Никифор II Фока відвоював у арабів острів. Церква почала активно реанімуватися. Цьому сприяло й те, що практично всі кіпріоти повернулися на батьківщину.

Проте страждання кіпріотів на цьому не закінчилися. У 1191 р. острів був захоплений хрестоносцями, які насаджували тут католи­цизм. Через кілька місяців керівник хрестоносців англійський король Річард Левине Серце продав острів тамплієрам, які, у свою чергу, пе­репродали його французу Гі де Люзіяну, Єрусалимському королю у вигнанні. Після цього на Кіпрі встановилося феодальне суспільство західного взірця. Католицька Церква стала пануючою на острові й поступово витісняла православну. На 1260 р. усі православні монастирі потрапили у залежність до католицьких єпископів. Із 15 православ­них єпископів залишилося 4, і всі вони також були підпорядковані латинському архиєпископу Кіпру. Значний економічний та націо­нальний гніт наклався на не менш нестерпний релігійний. Дійшло до того, що православним ієрархам було заборонено жити в кафедральних містах, вони вимушені були присягати римо-католицьким єпис­копам і навіть цілувати їм руку при зустрічі.

Католицький тиск трохи ослаб після завоювання Кіпру Ве­неціанською республікою у 1489 р. Але у 1571 р. на зміну одним окупантам прийшли інші, не менш жорстокі - Кіпр захопили турки-османи. Католицька віра і клір були заборонені, а Православ'я визнане терпимою релігією. Турки дозволили обирати свого архиєпископа, але не дозволяли збільшувати кількість єпархій - їх так і залишилося чотири. Як і в інших частинах Османської імперії, православна Церква стала провідною силою грецької громади ост­рова. Предстоятель Церкви визнавався турецьким урядом не лише як Глава Церкви, але і як керівник грецької громади острова і навіть мав право звертатися з проханням безпосередньо до султана. Церква отримала значні економічні пільги, що дало їй можливість поступово відновлювати зруйновані храми та монастирі. За це ту­рецький уряд вимагав від Церкви дієвої допомоги у справі збиран­ня податків з грецького населення Кіпру. Тому з кінця XVII ст. і аж до 1974 р. в особі Предстоятеля Церкви поєднувалася церковна і світська влада.

Маємо зазначити, що при турецькому правлінні православні хоча й мали значні пільги порівняно з католиками, але також зазнавали утисків. Православні храми перетворювали в мечеті, конюшні чи про­сто руйнували. А католики вимушені були зовсім покинути острів.