Сторінка
4
Саме малоазійською Нісою заволодів цар міста Kussara (Куссара) Pithanas (Пітанас), який титулувався “великодержець драбини (сходів?)”. Науковцями визнано погляд А. Смєшека на те, що хеттське місто Куссар (першопочаткова назва Kusewaras), згадане у “Історії Лідії” Ксанфа як Xuaris, було перейменоване в лідійську епоху в Сарди (Sfardis) — “Столиця”[xxi].
Син Пітанаса Anittas (Аннітас; десь 1930-х рр. до н.е.), відомий за знаменитим написом Анітти[xxii] (сучасні науковці уточнюють дату подій т.зв. “Тексту Анітти” – 1780 рр. до н.е.[xxiii]), зробив це місто своєю столицею, заволодів усіма землями між Чорним та Середземним морями та проголосив себе великим царем (додамо, що археологічно славнозвісна Троя вже існувала ціле тисячоліття, а мінойський Кріт почав досягати апогею свого процвітання). Після цього він надзвичайно перебудував і розширив місто[xxiv]. Поклонявся він богові Шіу(на)шуммішу, тобто siunas-mis “Бог мій” (хуррити називали його Іррупі – “володар мій”), епітетом якого, начебто, було Хальмашуітта — ha-nuashu-it “царський трон”. В цьому богові вбачають власне давньо-грецького бога Олімпу Зевса та дравідського походження індуїстського бога Гімалаїв Шіву.
Тільки пізніше, на кінець ХІХ ст. до н.е. царі хеттів перенесли свою столицю у місто Hatti (Hattusas, теперішній Богазкей), свого часу зруйноване і прокляте царем Аніттою, через що сусідами стали називатися хеттами (зокрема, у “Біблії” та ассірійських текстах), але самі себе визначали саме як “нісійці”[xxv], відокремлюючись від аборигенного не-індоєвропейськомовного (а близького праабхазо-адигам) народу хаттів. Безпосередніми етнічними нащадками хеттів стали лідійці (а споріднених хеттам лувійців — лікійці; згідно з «Історією Лідії» Ксанфа Лідійського (V ст. до н.е.), якого цитує Діонісій Галікарнаський,. у Атія (персоніфікація хеттів) було два сини — Лід і Торреб, які стали родоначальниками лідійців і торребів), які після поразки їх царя Креза від перського царя Кіра зазнали іранізації, навали кіммерійців (допомоги для боротьби з ними лідійський цар Гуггу, тобто Гігес, просить у ассірійського царя Ашурбаніпала), а далі — й еллінізації, зрештою, вплинувши на формування власне вірменського («хайк») етносу. Також вже в античну епоху стало «загальним місцем» передання про походження етрусків як переселенців з Лідії (зі столицею Лідії Сардами пов’язують один із “народів (з-за) моря” — шарданів, котрі дали назву острову Сардинія, поряд з якими згадуються турші, тобто тірсени-етруски), в той час як цивілізаційно вони вже сформувалися не як малоазійці, а на італійському грунті[xxvi]. Саме археологічні дані свідчать про інвазію в італійську культуру Вілланова іншоетнічного елементу зі східносередземноморським характером[xxvii]. Зокрема ним було принесено письмо, яке виявляє архаїзм у порівнянні з іншими писемностями, що виводяться з фінікійського алфавіту, а також назви букв, засвідчені пізнішою латинською традицією, що повністю співпадають з давніми угарітськими назвами, та спосіб записування чисел, характерний для лікійського малоазійського способу[xxviii]. Самі ж етруски, попри наявність малоазійсько-сірійських міграційних термінів, виявляють мовну спорідненість саме з північнокавказькими хурритами (населяли в основному область на півдні Малої Азії — Кіццуватну, де сусідили з індоєвропейцями-лувійцями, а також вищезгадані Ханаан та Мітанні, і мігрували на північ, де в степах України відомі як носії старосільської археологічної культури), що дало підставу розглядати їх мову як етрусько-лемноський діалект хуррито-урартської прамови. Зокрема генетичною паралеллю міфологічному етруському богу Сатре (= латин. Сатурн) є хурритський sidar-ni- "закляття, прокляття", етруському eis-/ais- "бог, небо" — пн.-кавк. *Has "небо", заг.-єніс. Есь (es) "бог, небо", кельт. субстр. Єзус тощо.
Хеттського царя Pithanasa (Пітанаса) цілком можна співвіднести з грецьким міфологічним персонажем Піфоном (Python), а Anittassa (Анітаса) – з Антеєм. Якщо Антея перемагає Геракл (переказ про це схожий з хеттським міфом про перемогу бога Еа над Уллікуммі), то Піфона (як символа спроб експансії хеттів в Елладу) – бог Аполлон. Піфон тут символізує спробу контролю хеттів над стародавнім торговим шляхом з Сірії через країну хеттів у Північно-Західну Анатолію (Ахійяву; згідно з П. Гіндіним, прагреки – ахейці спершу перейшли Мармурове море на територію Анатолії, а потім змушені були повернутися в Європу та колонізувати власне Елладу) і далі через протоки у Європу, який вів до багатих оловом родовищ Богемії, Піренеїв та Британії[xxix] (як аналогічно їм не вдалося встановити контроль над джерелом міді — Кіпром). Справа в тому, що олово, яке при сплавленні з міддю дає бронзу, не належить до числа поширених металів, а тому бронзовий вік знаменував подальше розділення суспільства на класи (володіти бронзовими виробами могла меншість), жорстоку боротьбу та далекі походи кочових племен Євразії, метою яких було заволодіти копальнями та джерелами доброї води для стад великої рогатої худоби. На часі інвазії праеллінів на Балкани і в Анатолію хетти вже володіли ефективними способами оброблення заліза і ретельно оберігали секрети виробництва. В їхньому середовищі цей метал був доступний багатьом, а не лише монопольно зосереджувався у руках вузької касти воїнів, з нього виготовляли сокири для вирубування лісів та плуги для підняття більш важких грунтів[xxx]. Тому не дивно, що пієтет довколишніх етносів перед хеттською матеріальною культурою призвів і до такого ж ставлення до їх духовної культури.
Завантажити реферат