Сторінка
1

Англіканство. Історія англіканської церкви

Церковні перетворення в Англії і на початку й пізніше мали важливі особливості. Відокремленість острівного життя позначилася сильно і тут, як і на політичному розвитку країни. Реформація в Англії, як і скрізь, прагнула до скинення гніту середньовічного католицизму. Цей гніт виявлявся не тільки в релігійному житті, але й в інших сферах. Тиск церкви випробувало і державне життя взагалі, і господарське і культурне зокрема. Англійська корона почала сваритися з папством дуже рано. Досить пригадати зіткнення Генріха I з Ансельмом, Генріха II з Фомою Бекетом, Іоанна Безземельного з Інокентієм III, щоб зрозуміти всю гостроту відносин між вождями католицизму і володарями Англії вже в 12 ст. Зусилля королівської влади спочатку не мали успіху, у цій боротьбі вона в 12 ст. була майже самотня. Процес злиття переможених англосаксів і переможців норманів ще не закінчився, і це позбавляло корону підтримки нації. Але вже 13 ст. дає інші результати. Замість англосаксонців і норманів виступає на сцену єдина англійська нація. Уже при Генріхові III (1216-72) ця нація встигає кинути трохи грізних застережень на адресу Рима. В перших рядах протестуючих у цей час йде духовенство. Барони і громади намагаються охоронити країну від іноземної експлуатації. При Едуарді I (1272-1307) ці зусилля стають дуже енергійними. Країна тепер уперше зважується не платити ганебної данини в 1000 марок і заявляє, що папські утиски ні в якому разі не треба терпіти. Найбільшої сили протидія досягає в піввікове правління Едуарда III (1327-77), у період Столітньої війни. Папи живуть в Авиньоні, у сфері впливу смертельного ворога Англії, і турбуються про його інтереси. Вони висмоктують із країни масу грошей, розпоряджаються англійськими церковними посадами і кличуть до свого суду англійців. Країна одностайно виражає своє обурення в масі статутів. Могутню підтримку королю дає тепер парламент. З 15 ст. енергія слабшає; роздратування стає слабкіше.

Що стосується духовенства, то іноді воно як і раніше піднімало голос проти римських владик; але це були порівняно рідкі спалахи, в основі яких лежали надмірні побори пап, що вимагали іноді половину доходів своїх підлеглих. Загалом, для духовенства залежність від далекого і необразливого Риму була кращою, ніж опіка світської влади і мирян. Але чим ближче духовенство стояло до Риму, тим далі воно віддалялось від своєї пастви. Ворожість пастви насичувалось видовищем соромного життя пастирів. Багатство і привілеї плодили розбещеність. Особливо упадали в око ченці. На соборі 1437 р. у Лондоні столичному духівництву пред'являлися звинувачення в тому, що воно розважається соколиним і псовим полюванням, тиняється по тавернах. Напередодні Реформації дворяни одного графства скаржилися, що духовенство відбиває в них дружин і дочок. За гроші священики одержували право відкрито мати наложниць. У монастирях справа була ще гіршою. Деякі з них були подобою публічних будинків. Настрій у 16 ст. був таким, що прихильники перетворень могли робити з духовенством усе, що їм здавалося необхідним, без усякої перешкоди з боку суспільства.

Для Реформації, однак, усього цього було мало. Недостатньо було обурюватися поводженням ієрархії і чернецтва, повставати проти невартого користування церковними багатствами. Потрібно було відшукати нові начала і протиставити формам церковного життя, що відживали, інші, з тих начал виведені. Потрібно було, одним словом, нове богослів'я. З цього боку справа в Англії йшла слабо. Власне не можна вказати майже нічого, крім справи Уікліфа (1324-84) і лоллардів, аж до 16 ст. Він відхиляє домагання папства вже тому, що не вважає Петра князем апостолів. Папа це людина гріха (2 Фес. 2:3); преклоніння перед ним є огидне ідолопоклонство. Чернецтво ця образа християнства; воно як би хоче показати, що вчення Христа недостатнє і недосконале. Уікліф порушує питання про реформу церкви у всіх сферах. Він послідовно домовляється до визнання, що Св. Писання є єдине джерело релігійного знання. Звідси його головна робота – переклад Біблії на англійську мову. Для проведення своїх ідей у життя він створив орден осіб, названих ним «бідними священниками», і послав їх кликати людей до добрих справ. Ці проповідники були підлеглі тільки велінням власної ретельності і переконання. Вони не мали визначеного місцеперебування.

Визвольні церковні ідеї знову захопили в Англію тільки в 16 ст., в епоху Лютера, з континенту. Але вони не встигли зробити тут пожежі. Народні маси потрібно було багато до чого привчати і від багато чого відучувати. Це позначилося на наступній історії А. ц. Вона повна поворотами і змінами, припливами і відливами. Надзвичайно характерна вже позиція першого короля-реформатора Генріха VIII (1509-47). При енергійній підтримці нації Генріх скидає владу папи, але в той же час утримує стару віросповідну позицію, залишається до кінця добрим католиком і навіть полемізує з Лютером. З 1527 починається справа про розвід Генріха з Катариною і про одруження з Ганною Болейн. Папа в цій справі повинен був рахуватися з погрозами Карла V, родича Катарини. Непіддатливість папи дратує короля. Охолодження між короною і Римом розв'язує руки супротивникам папи в країні. Король і нація йдуть до розриву дружно й одночасно. Учасники цих подій не підозрювали найближчих результатів, що дала Реформація. Вони намагалися звільнитися тільки від особисто важких для них проявів папської влади. Але для знищення цих проявів вони неминуче повинні були розхитувати самі принципи, на яких спочивала папська влада, і створювати форми життя, що не тільки заміщали скинуте земне ярмо папства, але й витісняли і його духовний авторитет.

Перші спроби були спрямовані до припинення зловживань в області суду і проти поборів. У 1530 було заборонено здобувати в Римі хартії, що заподіювали збиток юрисдикції і королівських прерогатив в Англії. Статут наступного року відкидав значення інтердиктів. Парламент 1532-33 висловлює те ж у рішучій формі. Але, упокорюючи папу, не можна було не торкати і духовенство. У травні 1532 король одержує в руки акт, спрямований на підпорядкування духівництва. Духовентво зобов'язується не збиратися в конвокацію без волі короля і, зібравши, не постановляти нічого неугодного короні. Усі постанови колишніх конвокаций підлягали перегляду й образливі для короля скасуванню. 23 березня 1534 папа відлучив Генріха від церкви; 30 березня король затвердив статут, що знищував вплив папи на призначення архієпископів і єпископів. 3 листопада того ж року парламент проголосив супрематію короля як «єдиного верховного земного глави англійської церкви». У 1535 Томас Кромвель призначається генеральним вікарієм у церковних справах. Одночасно йшла боротьба і з податковим утиском Рима. У 1534 Оксфордский університет вирішив, що Св. Писання не дає римському єпископу ніякої вищої влади над Англією. За богослужінням починає підноситися молитва про звільнення від тиранії Римського єпископа і мерзенного бешкетування. Апеляції в Рим скасовувалися. Заміщення вищих церковних посад переходить до короля.