Сторінка
2

Англіканство. Історія англіканської церкви

Нарешті, прийнялися за монастирі. У 1535 почалася ревізія-візитація церковних установ. Ревізорам була вручена інструкція, що містила 86 питань, і дане було секретне доручення схиляти малі монастирі добровільно передавати королю свої володіння. Близько 400 монастирів було знищено. Близько 10 тис. ченців залишили їхні стіни. Потім дійшла черга до монастирів великих. У 1538 і 1539 вони здалися добровільно, розуміючи безцільність опору. Але наскільки король і країна при Генріхові VIII енергійно боролись з папскою владою, настільки нерішучими виявилися вони в питаннях догми й обряду. Спроби німецьких протестантів залучити Генріха на свою сторону виявилися даремними. У 1538 він перед протестантськими вченими захищає безшлюбність духівництва, причащання під одним видом і т.п. Однак важко було уберегти країну від веросповідних суперечок у часи загального неспокою. Захоплення з континенту перекинулося й в Англію. Результатом зіткнення нових ідей з релігійною відсталістю народу стала тут перша веросповідна формула, що знайшла вираження в т.зв. десятьох членах віри 1536 року. Це суміш поглядів католицтва і протестантизму. Укладачі намагаються витримати середній шлях. Вони визнають джерелом християнського віровчення Біблію, але поряд з нею допускають авторитет трьох символів і перших чотирьох Вселенських соборів. Вони згадують тільки про три таїнства, усувають зловживання в іконошануванні, але не відкидають поклоніння іконам, визнають піст, молитву за покійних, шанування святих, говорять, що хліб і вино є істинне тіло і кров Христові.

Протягом 1537 – 1543 з'являються віросповідні книги («наставляння християнина», прозване «єпископською книгою»; «кривавий статут»; «учення, необхідне для кожного християнина», що одержало назву «королівської книги»), які схиляються то на бік католицизму, то на бік протестантизму.

Син Генріха Едуард VI (1547-53) енергійно рушив уперед перетворення догматики і богослужіння. У 1549 була випущена «Книга суспільного богослужіння». Ця «Книга», переглянута в 1552, 1559, 1662 і 1872, і тепер є в А. ц. служебником, у який введена і догматика. Систематичним викладом поглядів реформованої церкви стали в 1552 році 42 члени articuli. От зміст деяких з них. Учення Св. Писання досить для спасіння. Три символи Нікейський, Афанасія і Апостольський повинні бути визнані, тому що можуть бути у всьому їхньому змісті доведені зі Св. Писання. Учення про надлишкові справи нечестиве. Вселенські собори можуть помилятись і помилялись. З таїнств згадуються тільки найважливіші: хрещення і вечеря Господня. Єпископи, пресвітери і диакони не зобов'язані бути безшлюбними. В основі цих членів лежить Аугсбургское сповідання.

42 члени були затверджені парламентом у 1571 у виді 39 членів. Утворився своєрідний сплав католицизму, лютеранства і кальвінізму.

Уже з кінця 17 ст. в англіканстві виокремились церкви: висока, низька і широка. Високоцерковники це протестантська церковна аристократія, що підкреслює типові особливості англіканства: державний характер церкви, супрематію корони, і зв'язок із середньовічною і древньою церквою в богослужінні й організації. Це англіканство у власному, споконвічному змісті слова. Низкоцерковники входили в пануючу церкву, визнавали її установи, але не надавали їм такого значення, що виключало б інші відгалуження протестантизму. З другої чверті 19 ст. низкоцерковники помітно розчинилися в партії широкоцерковників, початок яких одночасний з появою високо і низкоцерковників. Її родоначальником може бути названий єпископ Бернет (кінець 17 ст.). Його точка зору відрізняється широтою.

За своїм устроєм А. ц. є єпископальною. На чолі її стоять два архієпископи Кентерберійський, примас Англії, і Йоркський, і 32 єпископа. Формально вони обираються духовенством, але в дійсності призначення їх на кафедри знаходиться в руках корони, тобто міністерства. Примас Кентерберійський перший лорд королівства. У верхню палату входять також архієпископ Йоркський і 24 єпископа. Право патронату належить багатьом єпископам, корпораціям, окремим мирянам. Духовенство звичайно вербується з осіб з університетською освітою, що закінчили крім цього богословський коледж.