Сторінка
10

Премордіальна традиція

Не дивно, що саме в контексті божественного "страшного смутку" і звільнення від нього за допомогою напою богиня Деметра дарує людству таємницю вирощування злаків і виготовлення пива. На відзнаку цього акту й встановлено славнозвісні Елевсинські містерії. В ній прославляється новонароджена дитина Іакх (син викраденої дочки Деметри Кори-Персефони і Аїда-Плутона; для мікенського періоду ХІІІ-ХІІ стт. до н.е. характерні зображення сидячих на троні двох статних жінок з немовлям на руках), розповсюджувач землеробства у світі Тріптолем (який роз'їжджає на колісниці) і його брат Евбулей. Дивним чином до цього контексту незримо прив'язаний Посейдон — він батько Евмольпа, засновника роду Евмольпідів, які є головними жерцями елевсинських містерій. Статуї Посейдона стоять поруч із статуями та храмами елевсинських богинь, у самому Елевсині — храм Посейдону-Батькові. Деметрі і Персефоні присвячені два солені озера вздовж священної дороги від Афін до Елевсину. Місти із запаленими смолокипами сходять до берега Саламінської затоки, де й відбувається кульмінація містерії.

Також Деметра регулює вживання психоактивних речовин: після неритуалізованого вживання вина Діонісом, внаслідок чого настає його безумство (метаалкогольний психоз), Кібела-Деметра виліковує його шляхом навчання певному ритуалу („діонісіям”).

Цікавим в цьому сенсі є міркування Д. Овсянико-Куликовського щодо відкриття людством п’янкого напою: " . Культурно-психологічне значення цього відкриття було величезне. Споживання п’янкого напою дало могутній імпульс подальшому розвитку психічної діяльності . Він окрилив фантазію, розв’язав язик, розвивав спілкування, спонукував вперед поетичні, творчі і культурні інстинкти людини. Це було гостре, збуджуюче начало, котре . пробуджували . дрімаючі сили . Проникаючи в людину, він приводить у священне тремтіння всі сили душі її, а людина відчуває, що якесь божество — могутнє і владне — вселилося в неї; створіння слабке і нице, вона тепер відчуває у собі незвичний приплив сил, наплив енергії, — вона уявляє себе причетним божественній субстанції і володарем всілякої мудрості ."[lviii]. Але одночасно з цим, зауважує М. Фреймарк, " . тут приховувалася велика небезпека, що фантазія, яка окрилена свободою і сміливою думкою, занесеться далеко і зверне зі шляху . Неминуче потрібно було дати їй певні директиві. Віра в духів . висунула в якості такої директиви — жертву. Своєю готовністю до підношень будь-якого роду — від первінців полів до первінців материнської утроби — люди сподівалися домогтися щедрого дару, як в теперішньому, так і на майбутні часи. Але людська природа не могла примиритися з жертвою, котра мучить, котра суцільно перебувала на стражданнях. Почали шукати виходу і знайшли його. Люди приносили в жертву злим богам своє право на відтворення потомства, звільняючи себе від сімені; щоправда, все це здійснювалося згідно з приписами ритуалу. Кров — це сок зовсім іншого виду. Стан цей ще більше застосований до того екстракту, котрий вилучається з крові і зберігається у залозах чоловіків . Ця есенція уявлялася . найціннішою жертвою ., нема того демона, котрий міг би відкинути подібне підношення .; ця жертва завжди виправдовує себе. Цілком зрозуміло, що цей цінний продукт не міг бути отриманим з людського організму без відповідних, дуже складних еремоній Ось і привід до сексуальних торжеств, всеціло перебуваючих на священному переконанні . Свята ці мали своєю ціллю задоволення не однієї тільки статевої пристрасті або пристрасті до окультної сили; тут передбачалася також ціль задоволення інстинкту жорстокості"[lix]. Генетично жертвування переходить в культ вогню та трупоспаленні: " . Для всіх древніх архаїчних культур тіло предка — це найцінніше, головний скарб, предмет культу (пор. мумії єгиптян та їх нещодавно знайдені аналоги в Китаї). І раптом найцінніше починає спалюватися . Індоарійський ареал характеризується звичаєм спалювати тіла ."[lx].

Богом-визволителем вод зі скелі є ведичний Індра, і він же покровитель родючості і сили, втіленої у злаках, котрі є джерелом енергії ("дакшини"). Він розбиває палицею колісницю богині скотарства Ушас ("Ранкової Зорі"), яка є донькою бога неба Дьяуса та супругою бога сонця Сур’ї, і вона відсувається на другий план індоарійського пантеону.

* " . Вірменська мова, – писав німецький расолог Гюнтер Ганс у праці "Коротка расологія Європи", – особливо яскравий приклад того, як передньоазіатські нижчі класи вірмен цілком змінили індоєвропейську мову у відповідності зі своєю мовною психологією у напрямку кавказьких мов, котрими першопочатково говорили всі народи передньоазіатської раси. Цей вплив щонайбільше проявився у фонетиці, ніж у лексиці. Сьогодні домішок нордичної крові у Вірменії майже не прослідковується, серед вірмен переважає передньоазіатська раса".

* "Нерозчленована" праіндоєвропейська мова вже знала метал — мідь, що, отже, визначає конкретні часові рамки її існування (VI-IV тис. до н.е.) та розпаду (середина IV тис. до н.е.), а також місце їх побутування — Балкано-Карпатську металургійну (енеолітичну) провінцію, котра була найдавнішою в Старому Світі, а гірсько-металургійне виробництво (археологічні культури Караново IV-Гумельниця-Варна) в ній різко перевищувало за своїм рівнем металургію та металообробку в азіатській частині зони ранньоземлеробських культур. Факт, що в анатолійському Чатал-Гююк (VII-VI тис. до н.е.) знайдено шматочки міді та розкопано "жрецький квартал", свідчить про інфільтрацію з Північного Причорномор’я "виробничих каст-діалектів" континууму праіндоєвропейців на Балкани і в Анатолію та інкорпорацію в іншоетнічне середовище ("халафська культура").

[i] Уоррен У.Ф. Найденный рай на Северном полюсе / Пер. с англ. — М.: ФАИР—ПРЕСС, Гранд, 2003. — 480 с.

[ii] Эвола Ю. Коловрат как символ полюса / Пер. с итал. // Золотой грифон: Новое Евразийское Обозрение. – 2002. — №2. – С. 15.