Сторінка
1
У Національному художньому музеї України зберігається оригінальна, можна сказати, навіть загадкова ікона із зображенням святого Миколая (1). Загадкова, бо не було визначено часу її створення (в інвентарях стояло проблематичне ХV ст.!), а також - звідки вона, російська чи українська за письмом, чому такий незвичайний, неканонічний малюнок обличчя святого. Її ніколи не досліджували, не експонували.
Ікона вражає своїм рідкісно великим розміром - 142 х 123,5, монументальністю. Площинність у вирішенні, обмежена гама фарб (вохра, червона), сувора, безпристрасна велич обличчя, лаконічність пластичної мови, наявність ковчега - усе це засвідчує давність твору, зв'язок його з традиціями монументальних храмових мальовань. Масивність пропорцій, геометрична чіткість малюнка із загостреністю контурів, рис обличчя, сухість світлових полисків виказують орієнтацію на візантійські зразки, тобто на той перехідний в іконопису час - ХVІ століття, коли мистці ще знали, любили і продовжували традиції візантійського малярства. На це вказує і напружений, дещо похмурий вираз очей, обличчя святого. Характерні гострі заломи бганок одягу, що йде від ХІV століття, проте водночас з'являються м'які заокруглені лінії, які узвичаюються в іконопису ХVІ століття. У даному разі вони виявляють мотив пружної дуги, утвореної зморшками обличчя і підкресленої такою ж паралельною білильною дугою (у місцях висвітлення). Цей прийом застосований у зображенні чола, носа, щік, пасом волосся, що формує незвичайний, каліграфічний, жорсткий малюнок обличчя. Причому лінійно структура цих дуг, наприклад у тінях під очима чи в особливому розробленні вух, - статична й замкнена. Привертає увагу й сам силует цього поясного зображення - він розширюється донизу (в українських іконах такого композиційного вираження не трапляється). Це досягається завдяки відставленій у бік руці святого, якою він благословляє (цю руку в іконах св. Миколая звичайно мальовано на тлі тулуба), і зображеною з іншого боку розгорненою Євангелією.
Впадає в око й те, що святий Миколай поданий у фелоні (візантійському одязі єпископів), а не в сакосі, як його зображували пізніше. Омофор теж ізсунутий, а не розташований посередині, тобто не так, як у давніх грецьких іконах. Акцентування зображення великих вух з ретельно окресленими раковинами - теж вияв візантійської іконографічної схеми. Отже майстер залишався на грані іконописно-умовного, лінійно-площинного трактування образу ХV-ХVІ століть.
Зазначені особливості ікони, поєднання двох яскравих кольорів - червоного одягу й золото-жовтого тла, переважання вохри в обличчі, оконтуреність тіней, мотив дуги, її особлива пружність і багаторазова повторюваність білилом, навскісні гострі білильні штрихи в кутиках очей і в бганках одягу, акцентування вух, розширеність донизу силуету - усе це питомі риси новгородської школи іконопису (2). Поміж новгородських ікон, що істотно відрізняються од московських (як колоритом, стилем живопису, так і емоційним забарвленням), можна знайти багато аналогій до нашої ікони. Це новгородські образи' ХVІ століття із збірок І.Остроухова й С.Рябушинського (3). Причому наш твір тяжіє до північноновгородського, так званого іконопису Обонежжя (4) (місцевості поблизу Онезького озера, на Північній Двіні). Така сама конструктивно-лінійна схема, оригінальний, ніби розплющений прямокутний характер зіниць у північноновгородських іконах Іллі Пророка (ХV ст.) з Музею образотворчого мистецтва Карелії, таке ж заломлювання зморщок промінчиками в іконі Іллі Пророка із села Ракули на Північній Двіні (ХV ст.) з Третьяковської галереї, "Богоматері Замилування" (кін. ХV ст.) з Російського музею, іконі св. Миколая (др. пол. ХV ст.) з музею в Гельсінкі. Тут до дрібних деталей простежується суто новгородська традиція геометричності, чіткості, переважання похмурості настрою - в цьому, очевидно, виявився вплив грецького іконопису ХV століття (відомі ж бо контакти новгородців з монастирями Афону). Відмітні риси цих творів - сувора лаконічність, стримана міць, активний "форсований" вплив на глядача, дистанція між образом і глядачем, холодний спокій.
В Обонежжі - озерному, приморському краї - особливо поширений був культ св. Миколая - заступника мореплавців. Місцеві майстри відповідно до своїх уподобань, суворо й монументально, на тлі яскравих вохристо-жовтих фонів, полюбляючи навскісні гострі білильні штрихи, вирішували образ святого (ікони з с. П'яльми, Пірозеро).
Та попри констатацію стилістичної єдності, лишалося питання, за яким каноном, взірцем створено "наш" образ св. Миколая. В українському іконопису й гравюрі саме такого не було. І все ж таки першовзір удалося віднайти. Його ми виявили серед малюнків "Сийского иконописного подлинника", створеного вихідцем з Новгорода Антонієм у Сійському монастирі Холмогорського повіту Архангельської губернії (5).
Це пов'язана з Обонежжям двінська земля. На березі річки Сія монастир засновано 1520 року. Коли Антоній прийшов туди, то застав там свого тезка, якогось іконописця Антонія, що написав для монастиря багато образів. Антоній Сійський навчався в іконописців Івана та його брата Григорія. Усі ці майстри прикрасили собор Трійці, церкву Благовіщення з приділом св. Миколая іконописним "греческим изрядным художеством" (6). Тут, як зазначають дослідники, зображення святих (переважно північноросійських) мали місцевий колорит, свою специфічність, відрізняючись од загальної іконописної практики. Для наслідування тамтешні майстри обирали дуже давні образи, строго іконописного напряму - грецькі, візантійські, давньоруські (пензля св.Луки, митрополита Петра, царя Мануїла тощо).
Іконописець Сійського монастиря чернець Никодим (пізніше архімандрит) систематизував ці малюнки. У 1881 році Сійську збірку придбав граф С.Шувалов для московського Імператорського товариства любителів старожитньої писемності. У 1895 році пам'ятку досліджував і публікував частинами археолог і історик мистецтва М.Покровський (7).
Завантажити реферат