Сторінка
2

Унікальна ікона св. Миколая

Отже, ікона св. Миколая з Національного художнього музею створена за "Сийским иконописным подлинником" ХVІ століття, який своєю чергою взорувався на давніх грецьких образах.

Прикметно, що в Сійському монастирі було кілька архімандритів-"малоросів": Гаврило Огинський, згодом ректор Архангельської семінарії (помер 1779 р.); Апостол Перешкевич, "родом з козаків, навчався в Київській духовній академії, ректор Архангельської семінарії", вчитель грецької мови, з 1790 року - єпископ Харківський; Феофан Татарський, вихованець Харківського колегіуму (8). Згадаймо також, що брат князя Симеона Олельковича, який відновлював Києво-Печерську лавру в ХV столітті, був новгородським намісником; з Києва їздили делегації в Новгород і навпаки, бо новгородці тяжіли до литовської духовної катедри супроти московської. Вважаємо цілком імовірним, що завдяки саме цим зв'язкам і опинилася в Києві ікона з далекої Півночі.

Проте для більш певного висновку потрібне було точніше датування ікони. І тут у пригоді стали її численні палеографічні особливості.

З ХVІ століття в новгородській школі Макарія прищепилося східноболгарське, т.зв. тирновське письмо, яке потім поширилося по всій Московщині. Тогочасна новгородська в'язь - це прямий високий півустав без нахилу з домінантою вертикальних півштампів, раніше не вживаних "щоглових лігатур", зокрема тL. З кінця ХVІ століття поширилося також написання тирновським півуставом літер "в", "р" - вони мають маленьку, похилену донизу голівку на високій, "лебединій" шиї. Літери "С", "Е" дістають манірний закрут, повороти із заломами. Посередині багатьох букв - вузлики. Усе це ми бачимо в написах на іконі. Таке накреслення літер характерне для ХVІ - першої половини ХVІІ століття, а вже в другій половині ХVІІ століття півустав утратив ці прикмети своєї вишуканості. Отже, виходячи з особливостей написів на іконі, її можна датувати не пізніше ніж серединою ХVІІ століття (9).

Старий інвентарний номер ікони (39513) допоміг установити, що давніше вона зберігалася в Пустинсько-Микільському (Слупському) монастирі. Він містився на території теперішньої Аскольдової могили, поруч з палацом уже згаданого Симеона Олельковича. На плані Києва А.Кальнофойського вежі палацу позначено поряд з монастирськими спорудами.

Слупським монастир називали через те, що спочатку там був "слуп", тобто стовп, - з давньою іконою св. Миколая в ньому. Вперше він згадується в 1655 році (10). Перший київський генерал-губернатор Д.Голицин побудував замість каплиці кам'яну церкву в ім'я Миколая, куди й перенесли "давній образ св.Миколая" (11). Церква за її високу, видовжену баню дістала в киян назву "Слупської". У складі архіву монастиря лишився докладний інвентарний опис його майна (12).

Згідно з описом, в іконостасі праворуч від царських врат була "древняя икона греческого письма святителя Николая". В інвентарному опису 1769 року вона вже в іншому місці: "икона старинная святителя Николая с низу на хоры перенесенная, на ней венец, да Спаситель и Богородица на той же иконе" (13). Ще відзначаються ікони св. Миколая - "вновь сделанная", на лівому боці за криласом, і невелика, в срібло оправлена, теж грецького письма - над царськими вратами. Усі три ікони були ще в монастирі наприкінці ХІХ століття (14).

У 1924 році Комісія з охорони пам'яток мистецтва і старовини в Києві, у якій працював тоді завідувач художнього відділу 1-го Державного музею (15) Ф.Ернст, вилучила в числі інших цінних ікон з київських храмів також образ св. Миколая й передала до згаданого музею. Монастир зруйновано в середині 1930-х років. Це єдина ікона з нього, що дійшла до нашого часу.

Як же потрапила північна, новгородського письма ікона до київського монастиря? Слупським монастирем постійно опікувалися московські царі, що засвідчують, зокрема, наявні в архіві грамоти царівни Софії (1689 р.), Федора Олексійовича (1681 р.) (16), який підтвердив грамоту Олексія Михайловича, та інші документи. Зберігся лист Б.Хмельницького від 27 травня 1654 року, де він дає похвальну характеристику Інокентієві Ґізелю (17). Той був ігуменом монастиря в 1646 - 1656 роках. Відомі його послання до царя Олексія Михайловича, випущені окремими виданнями. Гадаємо, ікона могла бути надіслана або ж привезена як дарунок монастиреві, найімовірніше якраз за ігуменства І.Ґізеля. Це середина ХVІІ століття, часи найбільшого розвою обителі.

У 1996 році ікону вперше експоновано на виставці "Образ св. Миколая в українському іконопису" в залах Національного художнього музею України. Копія з цієї ікони є нині в греко-католицькій церкві Св. Миколая на Аскольдовій могилі.

"Межиріцька Богородиця"

Для українського народу здавна характерне особливо шанобливе ставлення до богородичних ікон. Багато з них вважалися чудотворними, оберегами наших земель (18). Перші такі ікони були привезені з Візантії, з Царгорода. Це і славнозвісна "Вишгородська Богородиця" (теперішня назва - "Володимирська") і "Влахернська", що була в Десятинній церкві в Києві, і Ігорівська, перед якою молився князь Ігор перед смертю, та інші. Деякі з них втрачені - вивезені з наших теренів, як це сталося з "Володимирською Богородицею" чи з "Єрусалимською" з Гамаліївського монастиря на Сумщині (перша тепер у Москві, друга - в Парижі, у соборі Нотр-Дам).

Тим більшої уваги заслуговують ті богородичні ікони, що збереглися в Україні. Серед них і "Межиріцька Богородиця" (з с.Межиріччя поблизу Острога). Її згадували такі дослідники волинських старожитностей, як М.Теодорович, П.Батюшков, А.Хойнацький, проте у своїх публікаціях вони обмежувалися тільки констатацією її великої давності.

Ікона написана темперою, має розмір 70 х 90. З першого погляду твір вражає своєю неординарністю, могутньою величчю, суголосною класичним взірцям. Суворість образу тут скорше має характер внутрішньої зосередженості. Світло духовної глибини посилюється дивовижної краси колористичним вирішенням: під брунатним мафорієм яскравим смарагдом сяє ясно-зелений, яблуневого кольору гіматій (це так звана "празелень", яку виготовляли на Кіпрі, саме вона давала, на відміну од інших, наприклад "веронської зеленої", яблуневий колір). У свою чергу колір чепця відтіняється яскравим червоно-оранжевим кольором щік і вуст. Це не цинобра, бо вона темнішає з часом, і не кармін, а крап, з якого виготовляли на Кіпрі пурпур, - фарба дуже стійка, що тільки трохи світлішала з часом.