Сторінка
1

Ultima thule

Деякі дослідники вбачають причину трансформацій людства у космічного характеру катаклізмах. Наприклад, геофізик М. Маланкович вважає, що нахил земної осі періодично змінюється через кожні 40 тисяч років, стан земної орбіти — через кожні 92 тисячі років, а перебування найближчої точки земної орбіти до Сонця (перигелій) — через 24 тисячі років[i].

Деякі вчені наполягають на актуальності зміни магнітних полюсів Землі — 12-15 тис. років тому північний геомагнітний полюс (в дійсності це — південний магнітний полюс) розташовувався на сході Північного Льодовитого океану, а зони полярних сяйв, де атмосферу нагрівають сонячні заряджені частинки (в умовах відсутності захисту Землі магнітним полем від потоків сонячних заряджених частинок відбувається світіння атмосферного газу), "прив’язані" до магнітних полюсів і зміщення магнітних полюсів аналогічно зміщує зони полярного сяйва. Відповідно ставала переважати циркуляція атмосфери в меридіанному напрямку (тобто відбувалося потепління за рахунок теплих океанічних повітряних мас), а коли полюс був на східній частині, то на Європу насувалося холодне арктичне повітря[ii]. Згідно з іншим датуванням, саме при переході з плейстоцену до голоцену (7562 р. до н.е.) і від палеоліту до мезоліту (в межах ХІІІ-ХІ тис. до н.е.) геомагнітне поле Землі змінилося і одночасно у Всесвіті вибухнула наднова зоря, в результаті чого у полярних льодах Землі різко підвищилася концентрація ізотопу берилію-10. Нашу планету струшували чисельні землетруси і вулканічні виверження, в осадах підвищилася концентрація урану, викинутого із земних надр.

Тепер південний магнітний полюс перебуває у північній півкулі в районі гренландського міста Туле[iii] (засноване в 1910 р. на місці ескімоської хутрової факторії і назване на честь міфічної країни Туле, Ultima Thule). Начебто остання, за Страбоном (“Географія”, I,4), який посилався на свідчення мандрівника з Массалії (Марселя) Піфея (кінець IV ст. до н.е.), лежить прямо на північ від Британії (Prydain) на відстані шести днів плавання біля вкритого кригою моря (на карті Птолемея Туле розташована на північ між Шотландією та Данією). Щоправда, Страбон заперечував свідчення Піфея: " . Піфей у розповідях про Туле виявляється найбільшим брехуном, і ті, котрі бачили Британію та Ірландію, не говорять нічого про Туле, згадуючи про інші невеликі острови біля Британії . Що стосується Етимій та місцевостей, що лежать потойбіч Рейну Рейну до Скіфії, всі повідомлення Піфея брехливі ." ("Географія, 1,4).

Проте Пліній у "Природній історії" (IV, 104) визнає існування Туле: " . Найвіддаленішою з усіх відомих земель є Туле, де під час сонцевороту, коли сонце перебуває в знакові Рака, як ми згадували, нема ночей, але дуже мало денного світла у зимовий час. Деякі думають, що це триває протягом шести місяців підряд . Деякі згадують інші острови: Скандію, Думну, Бергі і найбільший з усіх Берріке, з котрого вони зазвичай плавають на Туле. На відстані одного дня морського шляху від Туле перебуває начебто застигле море, назване кимось Кронійським". Тут хочеться згадати свідчення Плутарха про те, що на служіння Кроносу вирушали жителі "Великої Суші" та містичного архіпелагу Огігія, які деякі дослідники ототожнюють з Туле. У своїй праці "Моралії" Плутарх розповідав, що на Огігії (Hogygia) Зевс та Посейдон утримували в ув'язненні свого батька Кроноса. Про цей острів згадує і Гомер: на ньому жила німфа Каліпсо, дочка Атланта, і саме вона врятувала під час шторму Одіссея. Намагаючись затриматти героя у себе, вона обіцяла йому вічну молодість, але не могла змусити його забути батьківщину.

Аналогічно Туле названа у записках Христофора Колумба, коли він згадує про свою участь в португало-скандинавській експедиції Енса Скульпа, що вирушила з Бристоля на Галвег та Ісландію і далі у Гренландію (Туле): " . У лютому 1477 року я плавав під парусами в сотні льє від острова Туле, у напрямку до острова, південна частина котрого розташована на 73 градусі, а не на 63 градусі широти, як говорили деякі, і цей острів не вписується всередині західних меж карти Птолемея, а розташований ще західніше. І тоді ж до цього острова, котрий за величиною майже, як Англія, плавали з товарами англійці, в основному з Бристолю . Так що вірно, що острів Туле, відзначений Птолемеєм, розташований саме там, де він вказаний, і сучасна назва цього острова — Фріслянд" (Цит. за: [iv]).

На наш погляд, Колумб тут солідаризується (якщо навіть просто не запозичує) дані грецького астронома Геміна (І ст. до н.е.) з його праці "Елементи астрономії", який наводить свідчення з "Периплу Піфея" про те, що в цій місцевості ніч була короткою (аж до трьох годин) і сонце сходило через короткий проміжок часу після заходу. Власне така тривалість ночі може бути на 64-65 градусі північної широти. Існують наступні версії локалізації Туле у зв’язку з даним астрономічним явищем: побережжя Норвегії заледве північніше Тронхейму (концепція Нансена та Хенінга), або Ісландія (теорія Кері), або південь Гренландії (В. Федотов).

Про таємничий острів розповідає грецький історик Феопомп із Хіосу (377-315 рр. до н.е.) у викладі Елліана (Еліан, "Пістряві оповіді", ІІІ, 18). Начебто, Силен розповів Мідасу про четвертий світовий острів (поряд із Європою, Азією та Лівією) за межами Ойкумени (тобто відомого греками "житлового простору"). Він величезний, населений великим тваринами та людьми, які живуть вдвічі довше звичайних. На цьому материку безліч великих міст зі своєрідним укладом і законами, протилежними грецьким. Два міста, нічим не подібні один на одного, більші за всі інші розміром. Один називається Махім ("Войовничий"), другий — Евсебос ("Благочестивий"). Жителі останнього проводять дні у мирі та добробуті, отримують плоди землі, не користуються плугом і биками, — у них нема потреби орати та сіяти, — завжди здорові та бадьорі і до самої смерті повні веселощів. Вони настільки досконало правдиві, що боги нерідко нагороджують їх своїми відвідинами. Жителі ж Махіму надзвичайно войовничі, з’являються на світ вже озброєні, весь свій вік підкорюють собі сусідів і володарюють над іншими народами. Населення Махіму досягає не менше двохсот мільярдів. Люди, проте, там рідко помирають від хвороб, а частіше гинуть у битвах, вражені камінням або палицями; для заліза вони невразливі. Колись, за словами Селена, вони спробували перебратися на Ойкумену і в кількості ста мільярдів переправилися через Океан, дійшли до межі Гіпербореї, але на побажали йти далі, бо розчарувалися у чутках про щасливе життя в Ойкумені, а виявили, що воно жахливе та убоге. Також, за розповідями Силена, якесь плем’я людей заселило багато міст на цьому материку і межею їх земель є місто Аностон ("місце без повернення"), місцевість якої подібна на прірву, де нема ні дня, ні ночі, а повітря завжди наповнене червоними сутінками. Через Аностон течуть дві ріки — Рідісна і Сумна, а на їхніх берегах ростуть платани, які приносять, відповідно, плоди, що навіюють радість та печаль (а радісні плоди ще й наділені здатністю омолоджувати). Дана оповідь Феопомпа про свідчення Силена явно схожа про наведену Платоном розповідь Солона про навалу атлантів на Східне Середземномор’я.