Сторінка
2
В. Дьомін зазначає: " . топоніми з коренем "тул" мають надзвичайне поширення: міста Тулон і Тулуза у Франції, Тульчин — на Україні, [Тула — в Росії, від слова "тулити" — "ховати, приховувати"], ріка у Мурманській області — Тулома, озеро в Карелії — Тулос. На американському континенті також відоме місто Тула [(Толлан, штат Ідальго, Мексика, — О.Г.]) — древня столиця доколумбової держави тольтеків (на території сучасної Мексики [вражає, що т.зв. "пермський стиль" зображення літаючої птахолюдини поширений від Кольського півострова до Південної Америки та острова Пасхи; також паралель виявляється між "геогліфами" — "земляними зображеннями" на Кольському півострові та в Перу; "Аннали какчікелів", гл.4, знають чотири Туле/Толана: " . був один Толан на сході, другий - у Шибальбі[v], ще один - на заході, звідки ми й прибули, і нарешті ще один там, де перебуває Бог. Отже, було чотири Толани, о діти наші!" — О.Г.]). Арктичний зміст архаїчного кореня "тул" проявляється і в іншому аспекті. Відомо, що слово "тюлень" в російській та деяких інших слов’янських мовах походить від східно-саамського "тулла", де чітко чути автохтонну назву стародавньої Гіпербореї (До речі, руське слово "морж" теж походить від східно-саамського слова того ж походження, і в ньому чується древня коренева основа, яка увійшла в назву Вселенської полярної гори Меру і поняття "море") [тут можна додати, що саме від східно-саамського "хасава" — "просто людина" походить назва "кацап" на означення слов’ян, в першу чергу, новгородських колоністів та поморів, — О.Г.]"[vi].
Для нашої теми дослідження є цікавими наступна "сакральна географія" Туле, зведена у антології "Зоря Семілданах"[vii].
У 825 р. монах Дікуль висловив здогад, що Туле — це Ісландія (Dicuil. De mensura orbis terrae, VII, 2). З ним погоджувалися у VIII главі своїх "Діянь датчан" Саксон Граматик (ХІІІ ст.). Олав Магнус, який написав у 1555 р. "Історію північних народів", вважає Туле Гренландією: " . Над Гренландією горить зоря, промінь якої у досвітній час вказує шлях у Королівство Білої Лілії. Доступ до цього королівства охороняє Зелений Лев. З його пащі ллє отруйний вітріоль. Якщо ти збереш вітріоль у реторту і не спалиш скла, крупинка світла залишиться на дні реторти". Картограф Франсуа де Бельфор, проте, вважав, що під Туле мається на увазі континент Америка, посилаючись на наступні слова Сенеки:
«Пролетят века, и наступит срок,
Когда мира предел разомкнет Океан,
Широко простор распахнется земной,
И Тефия нам явит новый свет,
И не Туле тогда будет краем земли»
(Sen. Medea, 374-379).
Цікаво, що тольтеки Мезоамерики називали свою країну Туле і вважали себе вихідцями з таємничої "землі чапель" — Ацтлан (Астлан), розташованої "посеред вод".
Алхімік з Ісландії Арне Сакнюссем (ХV ст.), який згадується і Жюлем Верном у "Мандрівці до центра Землі", є автором наступних слів: "Де шукати Туле? Скрізь і ніде. Або ти думаєш, що вихід із підземелля, закованого демонічними зорями, ти відшукаєш за допомогою меча і компасу? Ти пропливеш протокою Норт-Мінч, і потім спис Скаффіпів вкаже тобі шлях до істинного сонця, у гігантській крижаній горі. Доторкнися гостряком списа, і гора розсипеться, і відкриється шлях до першої заселеної землі. Дерзай і підкорюй смерть!".
На знаменитій карті турецького адмірала Пірі Рейса є напис, що між Ісландією та Гренландією в 1456 році "згорів острів" . Прийнято вважати, що мова йде про загибель вулканічного острова (а може, саме так адмірал розправився з легендою про острів Туле, щодо якого реальні плавання засвідчили його відсутність).
У 1690 р. шведський дослідник Олоф Рудбек опублікував працю "Атлантика, або Манхейм", де доводив, що Швеція була першопочатковою батьківщиною світу, названою греками Туле, Огігією, Гіпербореєю, Меропою, садом Гесперид і особливо Атлантидою. Також абат Бальї, друг Вольтера, писав у "Листах про Платонову Атлантиду": " .Клімат раніше був теплішим, ніж тепер, і острів Атлантида знаходився в Північному Льодовитому океані, десь в районі теперішнього Шпіцбергена (Земля Франца-Йосипа була відкрита лише в 1873 р., — О.Г.). Коли почалося похолодання, атланти залишили його і висадилися на материк в усті ріки Обі, де й знаходилися стовпи Геракла". На карті Г. Сансона (1688 р.) біля Золотого озера, з якого витікає ріка Обь (тадж. "об", іран. "ап", вед. "апас", сак. "оф/уфа" — "вода"), показане місто Арса, в якій вбачають натяк на іранську Арсу (Арту) — легендарну країну Істини. Тут, на думку М. Новгородова, існувала давньо-слов’янська держава Арса (Артанія), згадана арабськими мандрівниками (поряд з Куявією на Дніпрі та Славією у басейні приток Волги), населення якої місцеві селькупи називали "паджо". Начебто, саме до витоків Обі переселилися предки індоєвропейців з океанічного Лукомор’я (санскр. "лока" — "місце, світ", "мора" — "предки") на вторинну прабатьківщину — Томське Лукомор’я[viii] (а звідси — в Північночорноморське Лукомор’я).
Болгарський дослідник І. Мітев звернув увагу на те, що ханський рід гуннів, з якого походить Аттіла (Етцель германських саг, Авітохол булгарських текстів) називався Дуло. Також відома розгалужена династія арабських емірів в Ірані, Іраку та Середній Азії Ад-Даула, яка правила в Х-ХІ ст. Вони, як правило, належали до партії шиїтів, а їхні халіфи характеризувалися світлим волоссям, білим обличчям та блакитними очима.
У мовах народів Паміру, споріднених булгарам (булгарський літопис "Джагфар Таріха" називає мешкаючих у районі Паміру словом "камірці", що є натяком на кіммерійців, спільних предків булгар, саків, алан та вірмен), слово "туле" означає "богом облаштований порядок" (аналог санскр. Rta, іран. Arta / Ashi), а самоназвою тюркомовного етносу Північного Кавказу балкарців, на формування яких вплинули булгари, є саме слово "таулу" ("горці").