Сторінка
5

Ultima thule

У іншому творі Артурівського циклу, "Персевалі" Роберта до Борона синьо-золота (!) зоря Арктур називається "животворним сонцем Геліодсі", "новим полюсом", на котрий вказує магічний спис. Геліодсе — це неозорий материк і шлях до нього знали мореплавці Туле: "Корабель зупиняється посеред океану, і навіть ураган не здатний зрушити його. Сушу утворюють застиглі сапфірові хвилі — там ростуть прозорі дерева, плоди яких не слід зривати, бо їх аромат вгамовує спрагу та нагодовує".

Саксон Граматик розповідає про те, як Гормон (пор. з горою Гермон — північною межею Палестини і тим, що ім’я Галахада співвідноситься з назвою однойменної палестинської долини), син Гаральда, прагнучи вдосконалюватися духовно шляхом таємниць світобудови, а не застосуванням зброї. В першу чергу він вважав за доцільне перевірити свідчення мешканців Туле про царство якоїсь Герути з величезною кількістю скарбів. Щоб добратися туди, слід переплисти Океан, залишити позаду сонце і зорі, плисти в безмежному просторі хаосу і зрештою прибути до землі, де нема світла і панує вічна ніч.

Екзотерично стурбовані представники т.зв. "другої окультної європейської революції" (кін. ХІХ — сер. ХХ ст.) не сумнівалися в істинності передань про Туле. В 1918-1919 рр. з масонсько-езотеричного тевтонського братства "ГерманенОрден" (керівник — Герман Поль) виокремлюється в Баварії своєрідний пагінець — "Товариство Туле" (Thule Gesellschaft). Його символом стала свастика з мечем та вінком (пізніше їх замінило коло сонця з блискавкою всередині — Зонненрад). Члени товариства ставили за мету відродити магічні знання Туле з метою захоплення влади. Його керівником став турецький містик Рудольф фон Зеботтендорф, а виразником — журнал "Руни". Трансформовану організацію "Туле-Семінар" тепер очолює новий правий мислитель П'єр Кребс, а її східноєвропейське відділення "Thule Sarmatia" болгарин Антон Радославов Рачев.

У т.зв. "Неправдивих сагах" XIV-XV ст. говориться про таємничу землю на півночі від Скандинавії між Гренландією та Бьярмаландом (Пермяцькою землею), куди мандрівники потрапляють випадково під час бурі. Називалася вона Рісаланд (Risaland) — "Країна велетнів" (від risi "велетень"; пор. з суч. нім. Riese). З цієї країни скандінави привозили золото, про що свідчить рунічний напис ХІІ ст., виявлений у 1925 р.: her lago their er komo af risalade meth lothnu skipi af gulli ok thet er i thesum steini — "Тут лежать ті люди, які прийшли з Рісаланду на кораблі з вантажем золота, і воно знаходиться в цьому камені"[xvi]. Рісаланд уявлявся островом або частиною материка. Можливо, це або Кольський півострів, або один із архіпелагів — Шпіцберген, Земля Франца-Йосифа або Північна земля. До західного берега Шпіцбергена (норвежці називають його Свальбард) спрямована гілка теплої течії Гольфстріму, яка північніше архіпелагу дає початок потоку теплих проміжних вод в Північний Льодовитий океан. Звісно, цією течією потрапляли на Шпіцберген варяги та русичі. Останні заселяли його з ХІ ст. і називали Грумант, що є германською вимовою латинського grandis "величезний", "важливий" (від цього слова походить титул "гранд"), а отже версією автентичної назви Рісаланд. Археологи виявили стоянки первісних людей, які датуються IV тис. до н.е. Таку ж стоянку знайдено і на Канадському арктичному побережжі.

Чи можливе було реальне існування на півночі Європи (ширше — Євразії) сприятливих умов для існування "цивілізації Туле"? Палеографи відповідають ствердно. На їхню думку похолодання в Арктиці відбулося десь в середині І тис. до н.е., коли почала формуватися сучасна тундра. До цього тут панував т.зв. "субмаріальний теплий клімат", який визначають як "другий кліматичний оптимум". Перший (голоценовий) кліматичний оптимум існував в Арктиці десь в 9-2,5 тис. до н.е. (або 6-4 тис. до н.е.). Наприклад, на о. Жохова, одному з Новосибірських островів, в районі легендарної "землі Санникова", де мешкали таємничі онкілони з однойменної книги В.А. Обручева, в 1967 р. було знайдено кам'яні мисливські знаряддя, датовані радіовуглецевим методом 8-9 тис. років тому та приналежні до сумнагінської археологічної культури, поширеної від Таймиру до Чукотки. На території Гренландії знайдено викопну фауну, яка вказує на те, що тодішній клімат тут нічим не відрізнявся від теперішнього клімату в районі Женевського озера в Швейцарії. Також палеогеографами встановлено, що 10-12 тис. років тому теперішній підводний Північно-Атлантичний хребет не дозволяв сучасному Гольфстріму текти до берегів Європи. Теплі води Атлантики потоками досягали Північного полюсу, зігріваючи Арктику. Температура січня, наприклад, різко підскочила на 30 0 С, рівень світового океану піднявся на 130 метрів, і шельф виявився затопленим. Крім того, за поглядами деяких палеографів та палеобіологів (І. Підоплічко, П. Макєєв, А. Маркевич, М. Золотарьов, І. Пузанов), похолодання припинилося (його максимум припав на 21-18 тис. років тому) у зв'язку зі зникненням її основної причини — як існуючої з кінця плейстоцену (рисс, LX тис. до н.е.) до початку голоцену (вюрм, Х тис. до н.е.) Балтійсько-Біломорської затоки, відкритої на півночі водам Арктики, зігрітим Гольфстрімом, так і зі зникненням суцільної суші між Льодовитим та Атлантичним океаном (вищезгаданий т.зв. "поріг Томпсона" — лінія Гренландія-Ісландія-південна Норвегія)[xvii].