Сторінка
1
Легенда про Біловоддя — міфічне таємне християнське царство в серці Євразії (або розташоване за Китайським царством через 44 дні шляху в "окіяні-морі" на 70-ти островах, охоплюючи простір між горами на 600 верстов), як сакральний простір у профанному світі, як "земний рай", що тимчасово "прихований від світу, але якого можуть досягнути "обрані", — лежить в одній площині з такими ж архетипними уявленнями про "Святу Землю" — " . прототип, — пише Р. Генон, — всіх інших, духовний центр, котрому підпорядковані інші, престол відпочаткової традиції, від котрої похідні всі часткові її версії, що виникли внаслідок адаптації до тих чи інших конкретних особливостей епохи і народу. Така "Свята Земля" за перевагою — це "вища область", згідно зі змістом санскритського слова Парадеша, котре халдеї перетворили на Пардес, а люди Заходу — на Парадіс . І тут . символіка "Святої Землі" має двоякий зміст: . він у будь-якому випадку уособлює не тільки сам цей центр, але також . традицію, котра з нього походить або котра в ньому зберігається, тобто в першому випадку — відпочаткову традицію, а в другому — певну часткову традиційну форму . Але центр є, з причини свого відпочаткового характеру, те, що можна було б назвати "місцем" непроявленості; а отже, чорний колір . дійсно підходить йому. Слід, проте, зауважити, що і протилежний, білий колір також належний центрові, в другому його аспекті: як точці виходу "традиції", ототожненої з точкою випромінення світла".
У “Житії св. Макарія Єгипетського (варіант: Римського)” (V-VI ст.) розповідається про трьох монахів, котрі подорожували, “щоб побачити місце, де небо прилежить землі”. На сході вони досягли “церкви великої, в котрій посеред вівтаря тече джерело білої води”, через що ця країна називалася "Біловоддя". Там, переправившись через велику річку, вони зустріли старця Макарія, який прийшов з Єгипту (або син римлянина Іоанна, який втік зі свого власного весілля і переховувався спершу у будинку якоїсь вдови). Жив він начебто у “дванадцяти поприщах від раю”. Історичний Макарій Єгипетський (301-390 рр.) був учнем засновника схимництва святого Антонія і заснував у 360 р. монастир в урочищі Ваді-Натрун, багатому мінеральними джерелами, між Каїром та Александрією, центр коптських монахів. Згідно з переказом саме тут поховане тіло обезголовленого Іоанна Хрестителя.
Біловоддя наснажувало не одне покоління шукачів, змушувало до ототожнення з ідеальним локусом локус цілком реальний — міста та країни у фізичному просторі, у просторі матеріальної культури. В тому числі наснажувалися й фанатичні народні низи, як от ідею шляху в Біловоддя проповідували представники російської секти старообрядців-"бігунів". Начебто християни Соловецького монастиря, переслідувані під час реформи патріарха Никона, під проводом Савватія та Зосими кораблями Льодовитим океаном, а також пішки вирушили до Біловоддя, а саме уявлення про "біловодську ієрархію" рознесено було після смерті в лісах старообрядського єпископа Александра В'ятського (вперше про Біловоддя повідомляє топозерський інок Марк, котрий описав "асерських християн", котрими керують єпископи та патріарх "антіохійського рукоположення", а В.Г. Короленко ототожнив цього інока Марка із самим мандрівником Марко Поло) та авантюристи типу поселянина Бобильова і самозванного "біловодського єпископа" Аркадія Пігулевського (чи Пікульського, українця, родом з Києва, вперше був арештований у 1849 р. в с. Батурине за 25 верст від Томська, потім мешкав у Каргополі Олонецької губернії, звідки в 1866 р. поліція фіксує вихід великої групи посланців "у Самарську губернію" (екзотерична назва Біловоддя, для непосвячених і урядників), і знову повідомлення про нього появилися у пресі в 1881 р. як мандрівника північноросійськими та приуральськими губерніями; він чудово володів французькою мовою і називав себе нащадком князів Урусових, яким належить слава вбивць у Калузі Лже-Дмитрія ІІ в 1614 р., що дало підстави рядові езотериків вбачати в ньому славнозвісного Сен-Жермена!).
Також у книзі спогадів про святого Іоанна Кронштадтського розповідається про те, як він "утішав" якогось "біловодського єпископа" Аркадія, який перебував у важкому душевному стані. Біловоддя Аркадій називав "землею патагонів", там начебто царюють цар Григорій Володимирович та цариця Глафіра Йосифівна, головне місто — Трапезангунсік Банкон (явний натяк на змішання Трапезунду з Бангкоком), а друга столиця — Грідабад. У Банконі 700 000 жителів, 300 церков, один патріарх Мелетій та чотири митрополити "сірського язика". Патріарх сам титулувався "Славяно-біловодський, Камбайський (тобто Камбоджійський), Японський, Індостанський, Індіянський, Англо-Індійський, Ост-Індії, Іюст-Індії і Фест-Індії, і Африки, і Америки, і землі Хілі і Маголанської землі, і Бразилії, і Абасінії". Проголосивши себе єпископом "біловодського поставлення", він полемізував з т.зв. "австрійським согласієм" старообрядців Білокриницької єпархії.
Як довів дослідник Накамура Єсікадзу, козак-старовір Г. Хохлов зі своїми товаришами-козаками О.В. Баришніковим та В.Д. Максимовичевим в 1898 р. примандрували до Японії, вважаючи, що прибули у "Біловодське царство". Пізніше були опубліковані записки Г.Т. Хохлова "Подорож уральських козаків у Біловодське царство" за сприяння відомого письменника В.Г. Короленка, і керувалися вони маршрутом, накресленим вищезгаданим "біловодським єпископом" Аркадієм: Одеса — Константинополь — Сан-Стефано — Афон — Смірна — о. Патмос — о. Родос — о. Кіпр — Бейру — Сідон — Тір — Акра — Кяфа — Яффа — Ієрусалим — Порт-Саїд — Суецький канал — о. Цейлон, Коломбо — о. Суматра — Сінгапур — Сайгон — Гонконг — Шанхай Нагасакі — Владивосток — Хабаровськ — Чита — Іркутськ — Красноярськ — Кінель — Новосєргєєво; також слід додати, що у старообрядських переданнях з архіву Барсова маршрут до цієї країни такий: “Москва, Казань, Єкатеринбург, Красноярськ і далі невідомими гірськими проходами через китайську землю 44 дні шляху до Біловоддя”.
Аналогічно, зазначає Ігауе Нахо, уявлення про блаженну країну, де царює майбутнійспаситель світу "Япон-каан", існує серед тюрків-алтайців (ойратів), котре, на думку Іноуе Коїті, виникло під впливом старообрядницьких легенд (див.:). Також саме з айнами ряд дослідників співставляє ранішу російську легенду (принесена учасниками експедиції Івана Москвітіна до устя Амуру, 1636-1642 рр.) про благочестиву "землю бородатих людей" (за збірником Кірши Данилова: "в сибирской Украине, во Доурской стороне"; також Даурія описана як благочестива земля у "Житії протопопа Аввакума та Єпіфанія"), де можна чути звуки дзвонів та бачити позолочені верхівки будівель. Легенди виводили "бороданів" з нащадків супутників якогось старообрядського єпископа, викинутих років чотириста тому штормом на острів. А.П. Окладніков вважає, що до росіян ця легенда потрапила від тубільців, які власне й мали перекази про айнів Сахаліну та сінтоїстські храми з дзвонами в самій Японії.
Завантажити реферат