Сторінка
6
Ануннаки вважалися посередниками між небом і землею, добрими охоронцями від злих духів. Етимологічно Ануннаки походить від шумерського An-unna-Ki “Небо зійшло на Землю”, що співставляємо з євр. nephilim “ті, які зійшли”, як означалися в “Книзі Буття” “сини божі” – батьки “велетнів” (та їх нащадків “рефаїмів”, “синів Енакових” у “Второзаконні”, 1:28; 2:10-11; 2:21; 9:1-2), народжених людськими дочками, а в “Книзі пророка Даниїла” (4:13, 20) та апокрифічних “Книзі Єноха” і “Книзі Ювілеїв” – “Недрімаючі” (naphidem), що ворогували з іншим “народом” на ім’я Eljо. Внаслідок "всесвітнього потопу" цивілізація "велетнів" гине. Іспанський вчений Х.М. Гомес-Табанера склав мапу, на якій показано поширення "споруд велетнів" — мегалітів у Європі, на Близькому Сході та Кавказі. Порівнюючи ареал мегалітичних культур з місцями популярності звичаю влаштовувати процесії "велетнів" (у червні на свято Тіла Господнього), він відзначає, що географічне розташування обох явищ збігається. Він вважає, що поширення обох звичаїв ішло із Західного Кавказу і Малої Азії аж до Іберійського півострова, а звідси — у Британію та Скандинавію. В індоєвропейській традиції боги перемагають велетнів: у греків — гігантів, у осетин — інижів, у германців — йотунів (дв.-ісл. iotunn, англ. eoton).
Шумерський міф також знає зміну поколінь божественних істот. Мудрий і добрий бог Енкі жив на дні океану у палатах, названих Абзу (Апсу) (пор. із санскр. apas "води" та Апам Напат - "Син Вод" та з біблійним "Дух Божий ширяв над водами", Бут. 1:2). Зі свого палацу Енкі створив місто Еріду і підняв його над поверхнею вод так, що воно "засяяло, схоже на високу гору". Це було священне місто, населене священними людьми (перший чоловік був на ім'я Адап), і охороняв його Енкі (археологи ототожнюють його з пірамідальним містом-некрополем Ель-Обейдом). Прочани продовжували відвідувати його і після того, як у небесній ієрархії здійснився переворот і бог Енкі звільнив своє місце братові Енлілю (Ейя, а той передає владу синові Мардуку). "Царський список" з міста Ларси розповідає: "Коли царство спустилося з неба на землю, було царство в Ереду. В Ереду царем був Алулім і він правив 28 800 років. Потім правив цар Алалгар 36 000 років. Ереду було зруйновано, його царство перейшло до Бар-Табіру". Пізніше, все ж залишаючись первородним "місцем царственості", Ереду стало звичайним містом, а його сакральні функції перебирали на себе інші міста. Але найвідомішим став Урук (біблійний Єрех, грецький Орхоя, на місці якого тепер — поселення Варка). Із "Царського списку" відомо, що Мескіаггашер, син Уту-Сонця, став верховним жерцем і царем Урука. Він "увійшов у море і вийшов з нього з-за гір". А вже його син Енмеркар офіційно "побудував" Урук довкола храму Еанна ("Куллаб"). Потім країною володарювали пастух Лугальбанда та рибалка Думузі, які були скинуті богинею Інанною в шумерійське потойбіччя — країну Кур ("Гора"). Правителем Урука став Гільгамеш, батьком якого був демон-ліллу, а матір'ю — богиня Нінсун (яка у "Гімні Шульги" називається драконом, а її син — дикооким левом). Але Енкі з втратою верховенства не зникає, не перестає діяти. На своєму літаючому човні-магурі, який називається "Козоріг Абзу", він вирушає у подорож всім Шумером, на "чорну гору", у таємничу країну Мелухха і благословляє їх всіх. Потім Енкі замешкує у місті Ур, де "діє словом Енліля", перетворюється на дикого бика, який заволодіває дикою коровою-рікою, від чого народжуються ріки Тігр та Євфрат. Після цього Енкі розподіляє обов'язки між богами: Енбілулу (охоронець вод), "син Кеша" (охоронець риби), Ішкур (громовержець), Енкімду (будівничий каналів), Ашнана (богиня рільництва), Сумукан (володар гір і звірів), Думузі (бог пастухів), Уту (Сонце), Сін (Місяць, з особливим статусом як син Енліля і Нінліль), УтТу (богиня ткацтва), Абу (бог рослин), Еншаг (володар Дільмуну), Нінтулла (володар Магану) тощо. Від шлюбу Енкі з матір'ю-богинею Нінхурсаг народжується богиня дозрівання Нінму. Вона ж від свого батька народжує "богиню гірської країни" Нінкурру. Енкі також намагається згвалтувати свою другу дочку УтТу, але її мати Нінхурсаг проклинає свого чоловіка Енкі. Пізніше їх примирює лисиця і у божественної пари народжується чарівна богиня календарних місяців Нінті ("господиня життя/ребра"), яка відома і єгиптянам як богиня Нейт, і яку сучасні міфологи вважають прообразом біблійної першожінки Єви, створеної з ребра першолюдини Адама.
Особливу владу отримала богиня Інанна (Венера), дочка бога Сіна і сестра Уту, яка, фактично, стала наглядачкою за діями всіх молодших богів — їй вручили скіпетр і посох влади. З власної гордині вона викрадає з Абзу (за намовою Енліля?) "ме" — "божественні сутності", "цілісності, внесені ззовні", та переховує у своє місто Урук. Як вважається, саме за цей вчинок Енкі влаштовує всесвітній потоп. Деяких людей боги врятували на острові Дільмун (вважається прообразом Атлантиди та островів Блаженства) і звідти вони знову заселили Шумер.
Християни вірять, що Мафусаїл мусить з’явитися у числі “семи великих пророків” (Сиф, Єнох, Мафусаїл, Авраам, Яків, Мойсей, Давид) перед другим пришестям Месії. Цей мотив співставляємо із “сімома мудрецями”, які будують огорожу проти сил Хаосу, а саме – мури шумерського міста Урука, якими через тисячоліття замилувався, після багатьох життєвих поневірянь, Гільгамеш.
Отже, проступає з пітьми історіософський принцип “відкриття — подія — закриття”: Мафусаїл довідується про майбутній потоп — здійснення Потопу — Гільгамеш довідується про минулий потоп; шумерські сім мудреців будують в 4100–х рр. до н.е. мури Уруку — цивілізація Міста (“Земного Граду”) — з’явлення семи пророків перед приходом Месії. Внаслідок цього царство земне (“Дочку Вавилонську”) замінить Царство Христа на землі тривалістю у “тисячу років” (Об. 20:4) (власне Візантійська імперія, до свого падіння в 1453 р. під ударами Османів, проіснувала рівно тисячу років). Звідси й походить у істориків Церкви назва уявлення про Тисячолітнє Царство — хіліазм (по-грецьки) або міленаризм (латиною), від слова “тисяча”.
Вчення про месіанське Царство розвивали у ІІІ ст. отці Церкви Іпполит Римський та Мефодій Патарський, з іменами яких пов’язані найпопулярніші на Русі апокрифи. Видіння грядучого царства розповідає "Слово Мефодія про Михайлове царство і про антихриста", що датується VII-VIII ст. Описання цього царства витримане у ветхозавітній традиції: " . По всій землі не буде ратей і ніякого заколоту і почнуть ходити шляхом від Ієрусалиму до Індії . І об’являться всі скарби, що від Адама заховані суть. Цар же Михаїл розпочне давати людям багатство всіляке, і будуть бідні як бояри і бояри як царі. Тоді не буде ні татя, ні розбійників, ні лихоїмця, ні брехуна, ні зависника, ні гордовитого, ні скомороха: припиниться бо тоді всяка справа і буде радість та веселощі і тишина всіляка". Але через незмірне благополуччя жителі цього царства впадуть у обжерство і розпусту, зовсім забувши про Бога. За це Господь на певний час забере царя Михаїла і помістить його у заповітне місце, а престол захопить антихрист, який до того був помічником Михаїла і прикидався добрим і благочестивим. Захопивши владу, він проявить повною мірою свою злобу і безбожжя. Тільки після того, як антихриста переможе архангел Михаїл, цар Михаїл повернеться на свій престол. Це пророцтво, в котрому архангел Михаїл та цар Михаїл майже ототожнюються, слугувало основою сюжету знаменитої ікони московського Кремля "Архістратиг Михаїл з діяннями".
Завантажити реферат