Сторінка
8

Біловоддя — затоплене царство: від Єноха до Гільгамеша

«Прихованістю» Істинного Царства (пор. з прихованістю останнього імама — нащадка Алі ібн Абі Таліба, «Кутб ал-вуджуд» — «Полюс Буття», — у даному випадку: Мухаммад ібн ал-Хасан ал-Худжжа ал-Каїм бі-амр ал-Мунтазар Сахіб аз-Заман, який зник десь у 875 р., — у доктрині шиїтів-існаашарітів) сакральна напруга зменшується, транслюючись у напрямку від Раю (maximum sacrum) до церковного храму (minimum sacrum) через його архетипного посередника — Царство (sacrum interna; у сакральному топосі — “Царство біля Раю”, у історичному — Ієрусалим, у політичному — православне царство ромеїв-християн, в утопічому — держава короля-священника Грааля, у духовному — Церква), що виконує у тимчасовому земному бутті роль Утримувача світового зла та предстоятеля (Метатрона, «Ангела Лику») перед Господом. В християнській традиції він — Цар Світу (згаданий в книзі пророка Ісайї; « .це нерухома точка, що у всіх традиціях одностайно називається символічним «полюсом» буття, бо саме довкола неї здійснюється колообіг світу»), істинний, на противагу «князеві світу цього» (згаданий в Євангелії від Іоанна), нащадками котрого Євангеліє буквально називає іудеїв.

Проте самі іудеї "князем світу цього" вважать того, хто поряд із праведним нащадком Сифа Ноєм врятувався від всесвітнього потопу. Це — представник рефаїмів ("репаїм") — башанський цар Ог (~ дв.-єгип. 'h "блаженний, просвітлений", "загробне втілення людини, зображався у вигляді ібіса"), родоначальник народу рефаїтів ("харепаїм"): "Рефеями вважалися й вони, як велетні, а моавітяни кличуть їх : еми" (Втор., 2:10-11); " . увесь той Башан кличеться: Край рефаїв" (Втор., 3:13); "І границя Ога, царя башанського, із остатку рефаїв, що сидів в Аштароті, і в Едреї, і що панував на горі Гермон, і на Салха, і на всім Башані аж до границі гешурейської та маахатейської, і половина Гілеаду, — границя Сигона, царя хешбонського" (Навін, 12:4-5) тощо. В той же час у Біблії рефаїти — мешканці потойбічного світу (Ісайя, 14:9; 26:14-15; Пс., 88:11; Притч., 2:18; 9:18; 21: 1-6; Іов, 26:5). Також стверджується у Біблії, що після потопу рід велетнів відродив дужий мисливець Нім(в)род, син Куша і внук Хама, володар Вавілону, Єреху, Аккаду і землі Шінеар (Сенеар) (Бут. 10:9-10; 1 Хр. 1:10). Його ім'я пояснюється із семітського кореня mrd "повставати, противитись". Саме він вважається керівником Вавилонської вежі та "ловцем душ". Дослідники вбачають у Німвроді шумерського бога війни та полювання НінУрту ("Володар землі"). Ф. Ніцше в "Генеалогії моралі" зауважує, що велетень ("силач", "гібор") — це той, хто став створювати ціни, вимірювати (man, Mensch, manas), вигадувати еквіваленти і, в першу чергу, ставив себе вище інших. Тобто запровадив ієрархію, за якою свавильно одна особистість вимірюється відносно іншої особистості, далі — частини тіла людини стали еквівалентами певних вчинків, а далі — і речей. Для закріплення мір проводяться маніпуляції з тілом, як власним (татуювання, від полінез. ta-atou "знак бога"), так і чужим (тортури), бо "тільки те, що не перестає боліти, зберігається у пам'яті". Певні категорії осіб отримують виняткове право на такі маніпуляції над іншими. Володарі, отже, перебувають у стані "гордості" (hybris). Власне буквальний аналог про покоління "велетнів", які винищені були всесвітнім потопом, наявний у китайській міфології, явно занесений в епоху Інь (Шан) з Близького Сходу: " . Чію першим підняв смуту, в яку втягнув і звичайних людей. Всі перетворилися на бунтівників та розбійників, поводили себе, мов сови, стали підступні, озлоблені, відбирали і карали, обманювали і чинили насильство. Народ Мяо не звертався до духів предків, а перепиняв (злочини) карами. (Він) створив кари за п'ять злочинів і назвав (їх) законом. Почали рубати голови безвинним і віддаватися розпусті, відрізаючи носи, вуха, оскоплюючи і клеймуючи; поширювалися ці кари на всіх однаково, не розрізняючи тих, хто (сам) приносив скарги . Про безвинних донесли Верховному Предкові . Верховний Предок сумував у серці за масою безвинно страчених і відплатив за жорстокість силою, перетнув (рід) народу Мяо, не залишивши від нього нащадків. Потім наказав Великому (Чжун) і Чорному (Лі) перепинити спілкування між небом і землею, щоб (боги) не спускалися. Всі Володарі спустилися вниз . Дядько Стрілець (Боі) опустив настанови, замінивши (звичку) народу до кар, Юй привів у порядок води і землі, дав імена горам і рікам; Володар Проса (Хоуцзи) подав (мистецтво) вирощування зерен і землероби виростили прекрасні злаки. Три Володарі виконали свою справу, і народ почав процвітати". В деяких версіях злочинний народ Мяо конкретизується як крилаті чудовиська, котрі виникли внаслідок "гібридизації" богів та людей. У китайському буддизмі образ Мяо трансформувався у духа Чжі Мяо-цзи, якого Будда прирік до переродження в образі Ма-юаньшуй за надмірну жорстокість у винищенні злих духів. Мяо-цзи потрапив до утроби якоїсь Ма Цзинь-му у вигляді п'яти вогняних кульок. У переданнях монголів цей дух відомий як чудовисько Мангус ("велетень"), Монис ("силач") чи Магуй ("злий"), у тунгусо-манчжурів як "манги" (дотунгуське населення; епітет міфічного мисливця Хеглун/Еглун, який став сузір'ям Оріоном, його лижня — Чумацький Шлях, а лось, якого він переслідує, — Велика Ведмедиця). У армії Чінгізхана іменем "мангити" називалася частина найхоробрішої гвардії, яка вважалася "замовленою" від ран, і вони стали родоначальниками ряду етнічних груп "мангит" у складі різних тюркських народів (ногайці, киргизи, кара-калпаки, туркмени, тувинці). В усіх цих іменах вбачають близькосхідне mah (іран. moghu "маг-чарівник", і.-є. *megh-, ст.-грец. megas "великий", картв. magar "сильний, міцний", дравід. *ma "великий"), як в історичні часи називали носіїв одного з вавилонсько-арамейських діалектів.

У грецькій міфології паралель їм становлять . Музи (mousai "мислячі&q