Сторінка
23
З. Маді на основі етнографічних особливостей, засвідчених у писемних джерелах, ідентифікує саме прикарпатське плем’я бастарни як кельтське (кельт. taran "грім, блискака", Тараніс "бог-громовержець", а також кельтськими є імена бастарнської знаті, згадувані у джерелах, та звичаї бастарнів, про які повідомляє Тит Лівій (XL, 59)) і носіїв зарубинецької культури (з часом її представники з прип'ятської групи мігрували аж у Повісляння у пшеворський ареал, де залишили змішану черниченську групу пам'ятників), хоча сучасні науковці трактують бастарнів як, свого роду, “перехідний” етнос між балтами та дако–фракійцями, який, до того ж, зазнав могутнього кельтського впливу, а матеріальна культура яких була ідентична германській (бастарни тривалий час перебували в союзі з германськими скірами), що дало підстави Страбону, Тациту і Плінію вважати бастарнів саме за германців, в той час як Тит Лівій і Полібій вважають їх кельтами.
Найзвитяжнішою подією в історії бастарнів була їх експансія в Македонію. Свого часу бастарни як “кентумний” народ, відокремлювали германців від слов’ян та балтів і основним його заняттям стало скотарство (пор. праслов. *korva, литов. kerve; литов. pekus, прус. pecku; праслов. cherda, литов. kerdzius; праслов. gonsь; латиськ. kuna). На березі Балтики інший симбіоз — поморців з наступними хвилями новоприбулих кельтів — зумовив появу оксивської культури. Ще один симбіоз — поморців як із безпосередніми вихідцями з Адріатики (венето–праслов'янами) та германськими носіями ястфорської культури (між Рейном і Ельбою), так і вже створеним симбіозом ясторфців з поморцями — т.зв. “губінська група” (на Одері – Нейсі) — привів до формування пшеворської культури (вважається компліментарним симбіозом германських вандало-лугів та слов'янських венедо-лужичан), що одразу ж спрямувала своїх представників на північ, де в якості каталізатора дозволила оксивській культурі остаточно викрасталізуватися та тримати Балтійське побережжя під своїм контролем.
Сама ж шамансько-жрецька соціальна група, яка діяла поряд з напівтаємним чоловічим союзом "феніїв/панів" (іноді виступаючи як його опонент), визначалася у слов’ян як "волхви" — тобто "кельти, кельтські". "Волохи" < галл. volcae пов'язані з тотемом вовка (табуйована назва "північний звір", "звір, що приходить опівночі" — folcha, від cle "північна сторона"), переосмислений на гелл. folachd "феод, кровна спорідненість", ірл. fuil "кров", род. відм. fola. Надалі відбулося осмислення волохів як румунів і молдаван у зв'язку зі зникненням з історичної арени Центральної Європи кельтів та фактом заснування кельтами-галатами в Румунії міст Галац, Новіодунум і Аліобрікс; пор.: Богемія, від boi haemum “вітчизна боїв” ~ Баварія, від bai (u)varii “жителі країни боїв (тобто маркомани, які під проводом Марбода в 8 ст. до н.е. завоювали ці землі)”, ~ Бойківщина, від, на нашу думку, boi civium, назва етнографічної території в районі Прикарпаття і Підкарпаття), а їхнє релігійне вчення — "толк" (кельт. tolc – "сила" > "сила сказанного слова, заклинання" > анг. talk "розповідь, казка, пояснення, лекція"), а його прихильники — "толковини".
Не в останню чергу кельтські волхви були представниками т.зв. "дарувального ритуалу" ("дажьбога"), аналогічний меланезійському "кула", описаному Б. Малиновським і охарактеризованого Й. Хейзінгою: " . Кула — це церомінальне плавання (у нашому випадку — проща, мандрівка, — О.Г.), в яке вирушають у строго визначений час із однієї з острівних груп .; причому пливуть у двох протилежних напрямках, одні одним назустріч. Мета цієї мандрівки — обмін між племенами, що стали партнерами по звичаю, певними дарунками, які не мають ні господарської, ні практичної вартості, але високо цінуються в якості коштовних та уславлених прикрас. Це — намиста із червоних та браслети із білих мушель. Багато з них мають свої імена, подібно до діамантів із історії Заходу. В системі кули ці прикраси тимчасово переходять від однієї групи до іншої, котра, прийнявши дари, тим самим бере на себе зобов’язання передати їх, коли сплине певний час, до наступної ланки ланцюга, яким є кула. Ці предмети мають священну цінність, вони наділені магічною силою, і з них кожен славиться своєю власною історією: як-то його вперше здобули й таке інше. Декотрі з них до того дорогоцінні, що їхнє включення до цього дарувального циклу стає справжньою сенсацією. Весь цей звичай супроводиться всілякими формальностями, пересипаними бенкетами та магією. Все дійство відбувається в атмосфері взаємних зобов’язань і довіри. Тут панує така щира гостинність, що наприкінці церемонії кожен її учасник відчуває, що сповна зажив належної йому честі й слави. Саме плавання часто буває сповнене пригод і небезпек. Із комплексом кули переплетена вся культурна скарбниця причеттних до цього звичаю племен, включаючи й різблені прикраси на їхніх каное, і їхню поезію, і кодекс честі й манер. Під час кули буває і сяка-така торгівля корисними речами, але вона зовсім не обов’язкова . Тут змаганнєвість виявляє себе в образі такої нескаламученої чистоти, якої, здається, годі шукати серед подібних звичаїв інших . І ми аж ніяк не помилимося, коли добачимо, що корениться це священне дійство у незнищенній людській потребі жити в красі. А задовільнити цю потребу можливо тільки у формі гри". Одразу ж напрошується згадка про священні дари гіпербореїв, які передавали від племені до племені (за Б. Рибаковим, саме вздовж знаменитого "Бурштинового шляху"), аж доки вони не досягали певного грецького храму!
Активністю волхвів, зокрема, слід пояснювати той факт, чому відбувається т.зв. " . "кельтський ренесанс" у матеріальному виробництві та поховальному обряді черняхівської культури ІІІ-IV ст. н.е., наявність кельтського антропологічного морфотипу на деяких її могильниках, а також дивні кельтські ремінісценції, зафіксовані у давньо-руській культурі". Не дивно, що слов’янське поняття на означення достатку, гармонії і блаженства явно контамінується з епохою впливу кельтів (валл. llad "блаженство" > слов. "лад"), "віками Трояновими" (ірл. trean "сильний, хоробрий", treine "влада")
Завантажити реферат