Сторінка
47
Вражає, що Гільом Оранський звільняє Рим від німецького узурпатора аналогічно тому, як звільнив Персеваль Саррас від влади незаконного тирана. Також, як і Персеваль, Гільом наділений простакуватим характером. А.Д. Михайлов подає наступну епічну схему роду Гільома. Засновником роду є буйноголовий і жорстокий Саварі Аквітанський. У нього та його дружини Флори (дочки Тьєррі Павійського, короля лангобардів; вони, начебто, одружуються одначасно із весіллям короля Піпіна Короткого та угорки Берти Великоногої, батьків Карла Великого – “Шарлемана”) було декілька синів, в тому числі якийсь Антьом, чия дочка Кларисса вийшла заміж за відомого епічного героя Рево де Монтобана. Найбільш відомим сином Саварі (крім двох близнюків) був Гарен де Монглан. Він народжений королевою у лісі, коли її вигнав чоловік, повіривши брехні коханки Ідерни, і вихований, як і Персеваль, в невіданні про перипетії рицарської боротьби за честь матері між батьком і дідом; біля колиски немовляти Гарена з’являється зі своєрідним благословенням сестра короля Артура; допомагають Гарену чарівник Пердігон та веселий велетень Робастр; надалі Гарен звільняє столицю батька від узурпатора Дріамаданта Тарентського та його дружини Ідерни). Гарен і його дружина Мабіль — батьки чотирьох синів: Ернальта Боландського, Жирара Вьєннського, Реньє Женнського та Мілона Апулійського. Всі вони прославилися своїми подвигами у війні із сарацинами. Власне дітьми Реньє були Олів’є і Альда, відомі з “Пісні про Роланда”. У старшого з чотирьох братів, Ернальта, був син Емері, муж Ерменгарди та батко семи синів (Бернара Бребанського, Ернальта Жеронського, Бева де Комарші, Гільома Оранського, Гарена Ансеюнського, Аймера Кволого та Гібера Андренського) та п’яти дочок (одна з них – Бланшефлор, дружина короля Людовіка). Всі діти, крім Гільома, мали багаточисельне потомство і багато племінників (найвідоміший – Вів’єн) згадується у оповіданнях про Гільома. Зокрема правнук Бланшефлер, внук її дочки Аеліси та велетня Ренуара і син Маллефера рицар Реньє прославився як побратим Гільома та батько (від принцеси Ідуани) Танкреда, реального історичного учасника першого хрестового походу.
Власне авторами німецької переробки легенд про Гільома є один з авторів епосу про Грааль Вольфрам фон Ешенбах та його учень Ульріх фон Тюргейм. Їхній твір називається “Віллехальм” (німецький варіант імені Гільом; перша половина ХІІІ ст.). У них, зазначає А.Д. Михайлов, спостерігається прагнення створити зв’язну оповідь, об’єднавши дані різних поем, подолати протиріччя і довести її до “кінця”, тобто до народження історичного Танкреда. Тому у “Віллехаймі” значна увага приділена велетневі з києм Ренуару (Ренвальду), чоловікові Аеліси, та його нащадкам, особливо Маллеферу. У католицькій традиції склався культ святого Ренуара. Власне у Бріудському монастирі, де він закінчив свій життєвий шлях, в якості реліквії зберігався кий, яким він громив “невірних”. Як доблесний християнський войовник святий Ренуар згаданий у “Божественній комедії” Данте (“Рай”, пісня XVIII).
Іспанський переказ розповідає про те, як святий Грааль був врятований від полчищ Люцифера його охоронницею Есклармондою (“Світоч світу”), феєю замку Монмур, в глибоких надрах гір, а сама вона перетворюється на голубку та відлітає в гори Азії. Відома історична Есклармонда де Фуа (Esclarmonde de Foix), сестра графа–інфанта Тулузи Раймонда Друта, з якою був знайомий вищезгаданий прототип іспанського передавача переказу про Грааль Кіота – Гійот де Провін (також відома племінниця Есклармонди де Фуа – Есклармонда д’Аліон де Солт, de Sault < латин. saltus “гай, Hein, bocage”). Старофранцузька поема «Гугон з Бордо» розповідає про Есклармонду з країни Фуа та її чоловіка, короля Гугона, котрого король ельфів Оберон (у німців: “король альвів” – гномів Альберіх), підтримує у боротьбі проти брата–заколотника. Вони на човні досягають чарівного замку Оберона Монмур (Монмар). Тут соратникам була пожертвувана чаша з вином та кільце і замість вмираючого Оберона королем ельфів обирають Гугона за допомогою «корони і списа».
Оскільки історична Есклармонда була «охрещена духом» патріархом катарів Гільабертом в 1204 р., то дослідники, які дотримуються погляду на Грааль як символ катарської (альбігойської, оксітанської) єресі, вважають, що місцем переховування Граалю слід бачити саме печери Сабарте біля замку Монсегюр — останньої твердині катарів.
Ряд дослідників, проте, безпідставно вважають катарську єресь (вчення про тлінність тілесного начала і переселення душі в нові тіла та можливість звільнення від цього вічного закону через мученицьку смерть – “любов") апогеєм вчення кельтських друїдів з їх міфологемою священного казана, суть якого, як констатує Г. д’Арбуа Жюбенвіль, у вченні про палінгенезію (грец. paliggenesia “відродження”) душі через доторк до сакрального предмету (чаші чи казана Аннувна), але жодні історичні документи не дають підстав на таке ототожнення. Навпаки, археологічні дані свідчать про проникнення в середовище еллінізованих кельтіберів східних культів — Астарти, Ісіди, Мітри та навіть елементів буддизму (т.зв. “голова Будди” зберігається в музеї Ренна), а в часі прийняття християнства — маніхейської версії галісійця, любителя апокрифів Прісцілліана. Вона була засуджена на соборах у Цезареавгусті-Тарраконі в 380 р., у Сарагосі в 381 р. та Бордо в 384 р., але ще в 561 р. собор у Бракарі вказував на небезпеку популярності прісцілліанства, а за деякими версіями об’єкт прощі в Сантьяго-де-Компостела є насправді могилою Прісцілліана.
Завантажити реферат