Сторінка
44
Той факт, що Кай-сенешаль має стосунок до легендарної війни Артура з Римом за оволодіння світом, наштовхує на здогад вбачати в Артурі острівних кельтів (цікаво, що саме на захід від Анжу епос розташовує столицю бритського короля армориканський Нант, давній Маннатіс) саме героя германського епосу Етцеля, тобто Аттілу історичних гуннів, ім’я якого чомусь готське (attila “батечко”), а за деякими версіями автентичне його ім’я було саме Кий.
А також факт смерті Артура через жінку (зраду Гвіневери) тотожний переданню про смерть Аттіли через жінку – за історичними легендами (під час весілля з Ільдіко-Хільдою) та «Піснею про Нібелунгів» (через свою дружину, бургундську принцесу).
До кельтських островів доходили лише нечіткі перекази про ворогування гуннів та римлян, тож не дивно, що розповіді симпатизуючих гуннам галлів (гунни, наприклад, підтримували вождя багаудів Арморики лікаря Евдоксія) впали на вдячний грунт і трансформувалися в переказ про короля Артура і, можливо, надалі співвіднеслися з реальним королем кельтів Британії та з певним фактом походу на Рим в 382 р. британських легіонів вихідця з Іспанії (кельтібера) Максима, сподвижника Феодосія, що, ймовірно, в якійсь кельтській ієрархії належав до "Ведмедів": Артур – кельт. "ведмідь" (~ баск. hartz "ведмідь") як народноетимологічне витлумачення більш давнього слова, збереженого в ірл. Ard-Ri "верховний, високий король" (Artur latine sonatursum horribilem — “Артур латинською означає страшний ведмідь”, зауважує Ненній). Коли Максим у багряній одежі висадився в усті Рейну, галльські війська, місцева бюрократія і навіть мавританська кіннота підтримала прибульців. Після розгрому і вбивства у Ліоні Граціана Максим був проголошений саме імператором Британії, Галлії та Іспанії (тобто Кельтського світу), а Феодосій визнав Максима співправителем з резиденцією у Тревах. Ведучи переговори з міланським двором Валентиніана ІІ через свого сина Віктора, Максим одночасно розпочав жорстокі гоніння проти єресі присцилліан та самодурства місцевих рабовласників. В 387 р. він здійснює похід в Італію під приводом боротьби з прихильниками аріан Валентиніаном ІІ та його матері Юстини. Таємно йдучи за Домніном, котрий отримав у нього допоміжний загін проти варварів, що живуть у Паннонії, Максим підійшов до Мілана. Юстина з родиною втекла в Фессалоніку до Феодосія, де видала за нього свою дочку Галлу. Тому, коли Максим вступив у Паннонію, Феодосій швидко виступив проти нього, рекрутувавши вестготів, остготів, алан та гунів. Війська Феодосія були споряджені як гунни і являли собою кавалерійські ескадрони стрільців з лука. В першій же битві на ріці Саві Максим був розбитий, але прибула допомога на чолі з його братом Марцелліном. У битві біля Петавії були розбиті і ці війська. Частина перейшла на бік Феодосія, сам Максим втік у Аквілею, але там його наздогнали та вбили. У валлійській фольклорній традиції Максим відомий як Максен Вледіг, батько героя Овейна (герой "Івейна" Кретьєна де Труа). Одна з дочок Максима на ім'я Севера стала жінкою верховного короля Британії Гвортігірна (Вортігерна) Гвортінеу (420-440 рр), і їхній шлюб благословив сам святий Герман. Але після смерті Севери король згвалтував свою власну дочку і одружився на Ровені, дочці короля саксів-язичників Хенгеста, за що святий Герман прокляв його.
З Максимом пов’язується й доля самого святого Патрика. Коли всі основні сили кельтського імператора переправилися з острова на материк, садиба його декуріона Кальпурнія, сина священника Потіта, зазнала нападу розбійників (піктів або скоттів), внаслідок чого п’ятнадцятилітній Патрик потрапляє у полон, і згодом його продають у рабство в Ірландію.
Соратник і друг Максима Конан Меріадек захопив Арморику і був проголошений в 388 р.королем легіонерами, які за походженням були ірландцями, валлійцями та армориканцями. Саме Конан став родоначальником всіх суверенів Арморики-Бретані.
Також із Максимом пов'язується в історіографічній традиції виникнення в Шотландії царства піктів, яких вважають за "агатірсів", найнятих римлянами для висадки в тил бритів (Гіральд Уельський, "Про навчання правителів", частина перша, ХІІ ст.).
Довідавшись про вторгнення вандалів та алан в Галлію, британські легіони (Другий в Рутипії, тепер Річбор, та Шостий в Еборакумі, тепер Йорк) проголосили імператором спочатку Марка, потім Граціана, а через чотири місяці, вбивши попередніх, — Константина ІІІ (407-411 рр.). Новий імператор висадився в Боннонії (Булоні), розбив варварів і відновив оборону Рейну та союз із франками та алеманами. Його також визнали галльські когорти та знать, він розташувався в Арлі, допоміг звільнитися від влади римлян Арморіці та іншим провінціям Галлії і виступив проти равенської армії, яку очолював остгот Сар. Хоча Сарові вдалося розгромити розрізнені підрозділи нового імператора, але в спину вдарили альпійські багауди. Син Константина ІІІ Констант був проголошений цезарем і на чолі дев’яти когорт завоював Іберію. Равенський правитель Гонорій змушений був визнати Константина ІІІ співправителем в Галлії та Британії. Надалі Констант був проголошений імператором і на чолі армії вирушив у похід в Італію, але під загрозою, що вестготи вдарять йому в тил, відступив. В Іспанії Геронтій, намісник Константина ІІІ підняв заколот і вбив Константа, проголосивши імператором свого сина Максима. Проти Константина ІІІ виступили равеннські полководці Ульфіла і Констанцій. Імператор заховався в базиліці Арля, прийняв сан пресвітера, але був полонений і по дорозі в Равенну вбитий. Також Геронтій був вбитий, а Максим втік до Південної Іспанії.
Аналогічно переселилися франки Меровінгів на захід з легендарної “Аркадії” (“Ведмежої країни”, вірніше зі східної частини Візантійської імперії, яка дісталася у спадок від Юстиніана синові Аркадію) — за "Хронікою Фредегара" (ІІ, 4-6) франки були троянцями, яких Оддіссей відпустив на волю і вони під проводом свого вождя Франція переселилися в Європу, — вздовж Дунаю (країни Меруве; пор. з р. Морава) та за Рейн у Бельгію в район Арден (названо в честь галльської богині Ардуіни, аналога Артеміди), де вони називалися franci nebulones (“нижні франки”), тобто Нібелунги (епічні власники певного «сакрального набутку»), а потім, після поразки Константина ІІІ, як колишні його васали, захопили всю Австразію з її центром Лангедоком. Також в 568 р. в Італію зі своїми сім’ями та всім домашнім скарбом, втікаючи від гепідів та аварів, на чолі великого племінного союзу германських, сарматських, булгарських та слов’янських племен переселилися вініли, прозвані "довгобородими" — "лангобардами" (див.: Павло Диякон, “Історія лангобардів”), ставши творцями етнографічної групи італійців — ломбардців.
Пізніше, будучи поставлені в умови виживання під тиском навколишніх германських племен, вони обрали собі за союзників арабів (ті називали їх «сакалаба», тобто «склавіни»; у писемних джерелах цей етнонім вперше згадується в 525 р. у Псевдо-Цезаріуса і походить від кельтського sluag “спільнота, община, родичі, свої” та wene “венеди”) і славилися як хоробрі моряки (в 768 та 777 рр. арабський флот під командуванням Абдала бен Габіба ал-Сакалабі вдало штурмував портове місто Барселону). У Кордовському халіфаті при дворі Абдуррахмана ІІІ нараховувалося більше трьох тисяч пажів та євнухів слов’янського походження, а слов’янська гвардія відігравала важливу роль в усобицях. Наприклад, був у Кордові відомий вчений муж слов’янин Фатін, після смерті якого залишилися велика книгозбірня та рукописи, а інший слов’янин на ім’я Габіб (ХІ ст.) написав працю “Чіткі та переможні докази проти тих, котрі заперечують чудові якості слов’ян”, де наводилася історія слов’ян в Кордові та зразки їх народної поезії.
Завантажити реферат