Сторінка
1
Стародавні близькосхідні семітомовні угарітяни теж знали переказ про Шамбхалу. Словом šm.bcl. ("Слава Баслу") вони називали богиню Інанну (Іштар, Астарту, Астрею)[i], вона ж Анат ("Джерела"), котра сприяє побудові "будинку Балу", символу влади і могутності, вкритого золотом і сріблом. Цеглини для будівлі бог – умілець Кусар-і-Хасіс (або Кусару-ва-Хасісу; «Пригожий-і-Мудрий»; фінікійцям він відомий як Хусор, арабам – Куср, а грекам – Зевс Касій) виготовляє з дорогоцінного каменю, розплавляючи його на вогні. Після довгих суперечок бог-силач (аліййан) Баслу («володар»; фінікійський діалектний варіант загальносемітського Баал; грец. Ваал; він — переможець змія Латану, а слово "Лат" у ханаанеян означало богиню, братом-супругом якої він був; міф про Баслу тотожний хеттському про перемогу Бога Грози над змієм Іллуянку) погоджується зробити на вимогу Кусар-і-Хасіса «вікно» (пор.: через вікно у дім проникає смерть, Ієрем. 9:21; через нещільність каменів гине богатир Багур тощо). Сам Кусар-і-Хасіс вважався володарем країн Хікупта (Єгипет) та Каптару (бібл. Кафтор; Кріт), тож може бути ототожненим з єгипетським богом ремесла Пта(х).
Сам цей «будинок Баслу» зведено на горі Цапану («Північна»; бібл. Цафон, також "йаркатхей цафон" — "далекі області півночі" — земля, де живе Бог, у Пс., 48:3, Ісайя, 14:13; а жертвопринесення у Храмі здійснюються у північній частині, Левіт, 1:11; у греко-римські часи – гора Касій). Саме від цієї гори починався північний кордон Ізраїлю (Числа, 34:8-11), а в епоху Геродота розмежовувала Єгипет та Сірію. Тут мешкав Сефон — один з родів племені Гада (Бут. 46:16; Числа 26:15). « . Гора Хор (у єгиптян — Хару, — О.Г.), що ототожнюється з теперішньою горою Джебель-ель-Акра, — писав М. Нікольський, — отримала свою назву . від однойменної гори Хор в області Едому, . однаково священної . і для ізраїльтян, котрі вважали цю гору місцем поховання Аарона (Второзак., 32:50). Сірійська гора Хор також була священна з давнини, ще до появи в Угариті фінікіян. У традиції, яку передє Філон Біблський, вона названа за іменем Касія, велетня, що належав до числа братів-велетнів, які навчили людей добувати вогонь шляхом тертя; як показує римська назва Mons Kasius, назва Касій збереглася за горою поряд з назвою Хор. У грецьку та римську епохи бог, шанований на горі, називався Зевсом Касієм і Юпітером Касієм; у текстах Рас-Шамра гора Хор-Касій називається ще третім іменем, горою Сафон, за іменем шанованого там Ваал-Сафона, ототожненого з Ваалом Угаріту, Алейном (“Силач”. — О.Г.) .”[ii]. І дал і: “ . За текстом АВ І освячення спорудженого богами на горі Сафон храму Алейну приурочується до святкування перемоги Алейна над Мотом і його воцаріння і здійснюється у присутності та за участю всіх богів. Згідно із звичайною ідеєю схожих міфів, цей ідеальний храм повинен бути одночасно скопійований на землі; це й було реалізовано в Угаріті, як показують археолгічні дані. Вони свідчать, що храм Ваал-Сафону, тобто Алейну, в Угаріті був побудований дещо пізніше іншого храму в центрі міста, храма богові Дагону, який вважався батьком Алейна.
Храм Алейн-Ваалу датується знайденим в ньому посвячувальним написом Ваал-Сафону епохи ХІІ єгипетської династії, тобто існував вже у кінці ХХ ст. до н.е., коли Угаріт був уже крупним торговим містом і політичним центром довколишньої області і мав на чолі самостійного царя”[iii]. Бога Грози Алейна з бичими рогами на шоломі (schor — “бик” є його постійним епітетом) М. Нікольський ототожнює з богом ієбуситів (хурритського етносу) Ельоном (`el ‘Eljon), священником якого був цар Салему (Ієрусалиму) Мелхіседек (Буття, 14:18-20), який благословив прибувшого з Уру Авраама[iv]. Сестрою і помічницею бога Алейна вважалася “слава Ваала” — богиня Анат, святилище котрої була на пагорбі Анатоті, в 5 км на північ від Ієрусалиму.
За іудейського царя Саула храм цей, разом із храмом Ельону у сусідньому Нобі, обслуговував особливий жрецький рід (І Сам. 2:26; 21:7; 22:17-18). Виходячи з того, що землі ієбуситів (Ієрусалим та околиці) були завойовані лише царем Давидом, мова може йти тільки про “жерців (священників) чину Мелхіседека” (Пс. 109/110:4).
Начебто саме так визначив Давида як царя-священника, впротивагу касті нащадків Аарона, у своєму інтронізаційнрму привітанні пророк Нафан (Натан). Тому певні іудейські не-левитські традиції з повагою ставляться до Мелхіседека як образу доавраамічної праведності. Наприклад, він ототожнюється із Симом, сином Ноя (Псевдо-Іонафанів Таргум, Буття 14:18; талмудичний трактат "Недарім", 326 тощо), а кумранський текст ессеїв "Мідраш Мелхіседек" називає обранців Господа "людьми жереба Мелхіседека", месіанський час викуплення позначається як "рік благословіння Мелхіседека", а сам Мелхіседек виступає як небожитель, глава "вічних Ангелів" і здійснювач есхатологічної відплати. Інша лінія іудейської традиції заперечує лінію звеличення Мелхіседека. Саме Талмуд закидає за вину йому те, що він благословив спочатку Авраама, а потім лише — Господа, через що священство передано лінії Аарона ("Недарім", 326). Християнський автор Епіфаній Кіпрський зауважує, що серед іудеїв було уявлення про Мелхіседека як про сина блудниці, бо мати його не згадується, а батько невідомий. Серед іудеїв також побутувало уявлення про Мелхіседека як "сина могили" (!): бездітна та стара жінка Ніра, брата Ноя, чудесним чином зачала без плотського зв’язку з чоловіком, за що була ним звинувачена у блуді, впала до їх ніг і померла і була покладена у гріб. Через певний час біля могили було знайдено таємничого хлопчика мов би трьох років із печаттю на грудях. Його зодягли у священницьку одіж і назвали Мелхіседеком. Через 40 днів архангел Гавриїл відносить хлопчика в Едем, де він пережив час потопу, щоб потім повернутися і виконати свою місію[v].
Завантажити реферат