Сторінка
4
Сам будівельник «будівлі Баслу» на прохання «слави Баслу» (šm.bcl.; Шамбали) — Астарти свою резиденцію влаштував у Єгипті (Хікуптах). Богиня Астарта ототожнювалася єгиптянами з богинею війни і палаючого сонця Сехмет, яка від бога мудрості Птаха (аналог Енкі – Ейя) народила бога рослин Нефертума, що зображався у головному уборі у вигляді квітки лотоса, з котрого піднімаються два пера. Атрибут Нефертума, отже, лотос, символ народження, процвітання. У «Текстах пірамід» він, Нефертум, названий «лотос із носа (бога сонця) Ра» .
Метафорою «Дух наших ніздрів», що взята з єгипетського палацового церемоніалу, у біблійному «Плачі Ієремії» (4:20) позначено царя Седекію, який спершу носив ім’я Матфанія (4 Цар. 24:17). Седекія підняв заколот проти Вавилону і після його поразки халдеї зруйнували Храм, до будівництва якого був причетний, за переказами, і легендарний засновник масонства Адонірам. Мета цього руху, за його представницею Тарою Соколовською, « .ввести людство до досягнення земного Едему, золотого віку, царства любові та істини, царства Астреї»[xiii], тобто семітичної Астарти, «слави Баслу» (šm.bcl. ; Шамбали).
Із “будинком Балу”, збудованим Кусар-і-Хасісом, через посередництво із храмом Зевса Кассія цікаву паралель являє храм Юпітера Геліополітана в Баальбеці. Його особливістю, як зауважує Д.Ф. Броун, є присутність «мандали» — незвичної шестигранної форми подвір’я. Власне, поширення шестигранника в якості орнаментального мотиву в мозаїці та рельєфі в імператорську епоху викликане семітично-мітраїстичним (синкретичним) впливом[xiv].
Північні сусіди угарітян хатти (вважаються мовними предками абхазів) та хетти (одна з ранніх гілок індоєвропейців, що переселилася в Анатолію з українських степів[xv]) знають аналогічний міф про спорудження “будинку бога сонця” Істануса (Естана) у місті Ліхцині[xvi]. Закінчивши будівництво, бог сонця закликав богиню Камрусепу і вона стала господинею дому і покликала коваля Хасаміля — "коваля всемогутнього", який розпоров "чорну землю"[xvii] і виготовив їй вогнище із заліза і помістив його на коштовні статуї лева та леопарда, божественних звірів, символізуючих родючість і саму господиню звірів Камрусепу[xviii]. У хаттських варіантах богиня Камрусепа виступає взагалі без мені, а під епітетом Катахціпурі – “Цариця Ціпурі” і під ним відома також у спорідниних хеттам палайців Анатолії[xix]. Даний міф ритуально повторювався у хеттів «чашником» під час спорудження будівель.
У вірмен, східних сусідів хеттів та палайців, богиня Катахціпурі, на нашу думку, відома як дух грози Цовінар (Цовян, “Морська”), персоніфікація блискавки або зірниці. Вона – матір близнюків Санасара і Багдасара (своєрідних аналогів шумерських Гільгамеша та ЕнКіду, пов’язаних з Інанною–Іштар). Близнюки заснували царство Сасун (“Ярість”) високо в горах, заселяють його 120 сім’ями, а фортецю і місто Сасун будують з величезних глиб. Сином Санасара та красуні Дехцун, дочки царя демонів – каджів Кам’яного царства, був Мгер (Міхр, Мітра) Старший. Він прославився більше, ніж його два брати. Зокрема, Мгер звільнив від чудовиська – лева дорогу, що нею постачався Сасун хлібом (на наш погляд, символічне зображення переходу в 1620 р. до н.е. літньої точки сонцестояння з сузір’я Лева у сузір’я Рака; пор. з лев’ячими лапами слов’янського Кощерища).
Внуком Мгера Старшого був Мгер Молодший, син Давида Сасунського. Цей Мгер вступив у єдиноборство з батьком, не відаючи, що це він.Зганьблений Давид проклинає сина: прирікає на безсмертя та бездітність. Мгера Молодшого і його коня не може витримати на собі земля, через що вони ховаються у скелі і чекають зміни світу. З цим переказом співставляємо передання про давньо-руського богатиря Святогора Горинича (старий Гориня – сліпий; пор.: Кер-оглу – “син сліпого”), якого не витримує земля і який перетворився у скелю або ув’язнюється у величезній кам’яній труні, передавши частину своєї сили Іллі Муромцю. Мотив боротьби батька з невпізнаним сином вже перенісся безпосередньо у билинне коло про Іллю Муромця.
У цьому сенсі з Мгером Старшим, батьком Давида, виявляється споріднений Кощей Трипетович. Отже, Санасар = Дунай – Трипет; Мгер Старший = Кощей; Давид (не впізнає сина) = Гориня (сліпий) = батько Кер-оглу (осліплений ханом); Мгер Молодший (проклятий безпліддям) = Святогор (неспроможний) = Кер-оглу (бездітний).
У “Відевдат”, другій главі праіранської “Авести”, оповідається про те, як першоцар Йїма за наказом бога Ахура – Мазди створив прекрасну обитель, “відгороджену” від решти світу, десь у районі Хари Березайті (“Високої Гори”; світової гори, аналог ведичної Меру) та моря Ворукаша (“з широкими затоками”), десь на північ (пор. зі спорудженням храму Баслу на горі Ціпон – “Північній”). Там у жителів не буває ні тілесних недоліків, ні хвороб, котрі наслав на людей глава злих богів Ангра-Манью (Ахріман), “і живуть ці люди чудовим життям” . Дослідники співставляють іранський переказ з індійським про гору Меру на півночі, на березі Молочного океану, де – обитель бога Індри, його персональний рай – “Сварга”, де живе останній живий герой “Махабхарати” (війни Пандавів та Кауравів) – цар Юдхіштхіра (те ж саме іранці в “Шах-наме” оповідають про царя Кай-Хосрова)[xx].
«Слава Баслу» (Шамбала) – Астарта була матір’ю божественного героя, володаря міста Тіра Мелькарта (греки ототожнювали його з Гераклом). Його батьком був бог Демарунта. Міф розповідає, що верховний бог Ел під час війни між богами відібрав у Неба його наложницю (наложниця, як пригадаємо, є кульмінаційним пунктом сварки між Агамемноном та Ахіллом у «Ілліаді»!) і віддав його своєму братові Дагону (у Дагона вже був син Баал). Але ця наложниця вже була вагітна від Неба (єгиптяни і арамеї вважали Анат богинею неба, відокремлюючи її від Астарти, але самі угарітяни так не вважали, наділяючи її лише епітетом “Наречена народу”) і у належний термін народила Демарунта, ворога бога моря Йама. Мелькарт одружився на гетульській принцесі, дочці царя–велетня (гараманта?) Афери (який дав ім’я континенту Африка), і їх сином був Софак – перший цар нумідійської династії. Мелькарт дійшов як до західних рубежів Африки (де встановив на обох берегах Гібралтарської протоки свої Мідні Стовпи), так і до східних рубежів світу, де спробував заволодіти містом мудреців, але це йому не вдалося. Ю. Циркін співставив фінікійського персонажа Мелькарта з грецьким міфічним Мелікертом, сином смертної жінки Іно, котра кинулася в море з немовлям на руках і обидва перетворилися на морські божества: Іно — в Левкотею, відому Гомеру («Одіссея», V, 333—335), яка, у свою чергу, є іпостассю богині породіль Іліфії, а також шанована етрусками як Уні, яку вони ототожнювали з фінікійською Астартою, а Мелікерт — у наїзника дельфінів Палемона (часто це ім’я використовується як епіиет Геракла), на честь якого Сізіф встановив у Корінфі Істмійські ігри. Тобто, зазначає Ю. Циркін, грецька версія відтворює у видозміненому вигляді міф про смерть і відродження Мелькарта у морських хвилях[xxi].
Завантажити реферат