Сторінка
4

Психолого-педагогічні умови підготовки керівника хору в системі вищої музично-педагогічної освіти

Отже, на цьому етапі історичного розвитку диригентської професії на основі професійної композиторської творчої хорової практики склалася ієрархія хормейстерської спеціалізації: „уставник”, „головщик”, ”подуставник”, що нагадує сучасну практику розділення роботи в хорі між диригентом, хормейстером¸ концертмейстером.

В.Іванов, досліджуючи практику роботи з хором у Київському Золотоверхньому монастирі, вказує на розподіл функцій між уставниками, які були найобдарованішими і найосвідченішими претенденами з півчих першої станиці, вони володіли музично-теоретичними знаннями, технікою співацького виконання, знали хоровий репертуар, головщиками, які задавали тон у співі і відповідали за чистоту інтонування та підуставниками, що вчили нотній грамоті, розучували твір.

В.Васильєв зазначає, що саме регентські класи Придворної співацької капели у 80-90-х роках XIX століття стали наступним кроком становлення регентства. Їх програма, яку склав М.Римський-Корсаков являла собою гнучку систему підготовки восококваліфікованих спеціалістів хорової справи Важливою ознакою історичного періоду розвитку хормейстерської справи на Україні В.Васильєв вважає появу незалежних від церкви диригента- хормейстера, диригента-інтерпретатора. Він говорить про те, що відповідно до нової спеціальності змінюється й характер навчання від елементарної підготовки до оволодіння композиторською майстерністю, технікою поліфонії, методикою роботи з хором, грою на інструменті.

У процесі подальшого розвитку хорової справи діяльність керівника хору дедалі стає більш багатозначною. Випускники регентських класів М.Лисенко, Я.Степовий, К.Пігров зробили значний внесок у розвиток хормейстерської справи. Самовідданість та масштабність виконавської діяльності В.Лисенка сприяла народженню таких майстрів хорової справи як М.Леонтович, К.Стеценко, Я.Яциневич, Г.Давидовський, П.Демуцький, А.Кошиць, Г.Хоткевич, В. Верховинець та інші, чиє мистецтво розвернулося в благодійних умовах предреволюційого часу. Їх активна організаторська і творча діяльність сприяла виникненню концертуючих хорових колективів (український національний хор, капела бандуристів, капела ім. М.Лисенка, хор Української музичної драми, об’єднаний хор Київської народної консерваторії, капела „Думка”), а також велика кількість аматорських хорів указують на благодійні умови розквіту хорового мистецтва як масового засобу просвіти та виховання. В. Краснощеков зазначає, що у другій половині ХIХ століття у багатьох містах України хорова культура знаходилася на достатньо високому рівні й підтримувалася напівпрофесійними гуртками, філармонічними та хоровими групами.

Масовий хоровий рух та ідейний контроль за хоровим мистецтвом як інструментом формування масової свідомості („репертуарна політика” хору та хормейстера) зумовили потребу в нових професійних якостях керівника хору. Резюмуючи диригентську справу як вияв професійних якостей, Л.Шаміна висловлює власні погляди щодо диригентських якостей керівника хору, який б)повинен: а) знати специфіку самодіяльного хору, вміти працювати з ним; б) вміти працювати зі співаками, не володіючими нотоною грамотою, навиками хорового вокалу; в) розбиратися в особливостях репертуару.

Підбиваючи підсумки історичного етапу розвитку українського хормейстерського професіоналізму Х1Х ст., сучасний дослідник теорії, історії та педагогіки хорового мистецтва Н.Селезньова також розкритває якості керівника хору й розглядає тип хормейстера-професіонала, який на сьогодні є актуальним для України. Дослідниця вважає головною функцією диригента хору моральну відповідальність, музичну ерудованість, манеру трактування, повагу до смаків своєї аудиторії. Ці обставини потребують від концертуючого хорового диригента-музиканта, по-перше, музичної ерудованості, практичних знань різних жанрів, стилів, виконавських манер. По-друге, дослідниця визначає педагогічні функції, які в диригента виявляються більш яскраво ніж у доместика або регента. По-третє, вказує на функційний розподіл у диригентській діяльності: а) робочий диригент (у сучасній літературі це „хормейстер”), який розучує твір; б) диригент, який розробляє виконавську концепцію (диригент-інтерпретатор); в) музикант-хормейстер, що здійснює адміністративне керівництво колективом та несе моральну відповідальність. Однак Н.Селезньова висловлює думку про неузгодженість з таким розподілом функцій на окремі професії. Констатуючи багатогранність диригентських функцій, Л.Селізньова говорить, що подібний розподіл древньої професії диригента твердо не було зафіксовано в документах з трудового законодавства того часу.

Наступний третій етап становлення диригентського професіоналізму було визначено як диригентський. Саме розвиток симфонічної музики на початку ХІХ століття ознаменував нову еру в диригуванні, пов'язану з іменами О.Берліоза, Л.Бетховена, Р.Вагнера. В цей час практика хорового диригентського мистецтва в силу багатьох історичних, соціальних та суспільних причин розглядалася, перш за все, щодо теоретичного осмислення диригентами, талановитими хормейстерами В.Буличовим, Н.Ковіним, П.Чесноковим, які зосереджували свою увагу на питаннях методичного порядку, концепції яких мали певну культову орієнтацію професіоналізму того часу. Не зупиняючись окремо на природі та функціях диригента хору, хорознавство того часу виявило однобічний підхід до вузько практичних та теоретичних проблем управління хором. Особлива увага приділяється визначенню точного поняття „хор”:

– хор – це таке зібрання співаків, у звучності якого є сурово урівноважений ансамбль, точно вивірений стрій та художні, чітко вивірені нюанси;

– хор – це творчий колектив, виконавська мета якого – ідейно-художнє та естетичне виховання народних мас;

– хор – це великий вокальний колектив, який засобами свого мистецтва правдиво, художньо розкриває зміст і форму творів, що виконує та своєю творчою діяльністю сприяє ідейно-естетичному вихованню народних мас;

– хором називається такий колектив, який у достатній мірі володіє технічними та художньо-виражальними засобами хорового виконання необхідних для передачі думок, почуттів та ідейного змісту, закладеного у творах”;

– хор – це колектив однодумців, братів по духу, об’єднаних одним художньо-етичним напрямом, єдиним прагненням до художньої та моральної досконалості;

– хор – це колектив організованих і поєднаних загальними цілями та завданнями співаків, здатних у своєму виконанні відтворити хорову картину різних жанрів від простих до найскладніших творів хорової літератури.

Доповідь диригента В. Буличова „Хоровий спів як основа мистецтва" (досвід загальної теорії і постановки художньо-хорового співу) на III з'їзді аматорів сконцентрувала увагу митців на проблемі подальшого розвитку диригентсько-хорової справи, необхідності знаходження і розробці засобів та принципів підготовки спеціалістів для керівництва хоровим співом. Як бачимо, на цьому етапі остаточно ще не відбулося розмежування співацької та диригентської функцій, але перші кроки вже були накреслені.