Сторінка
6

Психолого-педагогічні умови підготовки керівника хору в системі вищої музично-педагогічної освіти

Так, І. Іванов-Радкевич наголошує про органічне поєднання виконавської школи та диригентської майстерності, яку пройшли диригенти різних напрямків (піаніст Б.Вальтер, співак М.Данилін, скрипаль Ш.Мюнш, віолончеліст А.Тосканіні). Високий професіоналізм, тобто диригентську техніку, І.Іванов-Радкевич бачить у вмінні показати, як треба грати, співати, в наявності музичного мислення, творчих інтерпретаційних умінь, які є своєрідним фактором впливу”, „аналогом мови” „піснею без слів” і де з абсолютно зоровою точністю передаються почуття, емоції, розкривається ідейно-образний зміст твору.

На думку Б.Вальтера диригентська техніка необхідна для досягнення точності виконання, вона повинна виникати й розвиватися на основі внутрішніх вольових імпульсів і як засіб утворення музики в „руховій мові” не може існувати сама собою – вона органічно народжуються разом із музикою. Диригент наголошує на необхідності оволодіння співучістю диригентського жесту – найважливішого засобу музичної виразності, стверджуючи ,що майбутній диригент повинен досягти духу пісенності та наспівування. А.Пазовський застерігає, що захоплення чистою технікою може привести до плутанини між метою і засобами, підмінити диригентську техніку фізичними вправами під музику , В.Фуртвенглер уточнює – диригування – це рухи, спрямовані до головного – оркестру, М.Канерштейн, І.Розумний, М.Малько під диригентським жестом розуміють засіб управління колективом виконавців, стверджуюючи, що основою диригентської техніки є тактування, а техніка диригента є засобом досягнення кінцевої мети.

Аналізуючи диригентську техніку та її роль у діяльності диригента, І.Мусін визначає три фактори взаємовідношень диригента з виконавцями: перший фактор – рівень мануальної техніки, другий – майстерність репетиційної роботи, третій – психічний стан та форми поведінки диригента.

Поєднуючи думки диригентів щодо диригентської техніки А.Ансерме висуває ряд вимог:

а) диригентський жест виявляється у певному місті;

б) диригентський жест повинен бути зрозумілим, простим, однозначним;

в) диригентський жест є головним засобом впливу на музикантів;

г) диригентський жест не повинен суперечити динаміці, характеру та забарвленості звуку;

д) диригентський жест повинен бути діючим при органічній єдності з особистістю диригента.

Аналіз поглядів видатних митців диригентського виконавства дозволив зробити такі висновки:

– диригентська техніка – це засіб втілення музичного образу в пластиці диригентського жесту (А. Анісімов, Б. Вальтер, П.Чесноков);

– диригентська техніка – це прийоми управління (А.Іванов-Радкевич, М.Канерштейн, І.Мусін, М.Малько, П.Чесноков);

– диригентська техніка – це своєрідність мови і структури диригентського жесту (А.Анісімов, Є.Ансерме, Б.Вальтер, С.Казачков, К.Ольхов, К.Птиця);

– диригентська техніка – це засіб передачі власних емоційних та творчих намірів іншими факторами впливу (А. Анісімов, Б.Вальтер, Г.Берліоз, І.Мусін, Ю.Орманди, А.Пазовський, Ш.Мюнш, П.Чесноков).

Отже, аналіз літератури свідчить про різні погляди митців хорового та симфонічного виконавства, диригентів-викладачів щодо професії диригента з її поліфункціональністю, що поєднює виконавця, мислителя, що створює інтерпретацію твору, режисера, що планує хід роботи, контролера якісної сторони виконання, вихователя, що допомогає кожному розвинути необхідні якості. Особлива увага приділяється сфері технічності, а саме детальному аналізу тактування (технічним прийомам показу вступу, зняття, фермат, пауз тощо) та виразній техніці диригування (прийомам передачі штриха, темпу, динаміки, якості звуку), що допомагає глибокому осягненню художнього образу. Разом з тим диригенти наголошують на гармонічній рівновазі технічної, педагогічної та творчої сторін діяльності керівника хору. Це породило нове ставлення до професії, визначило появу таких функцій, як диригент-хормейстер, обов’язками якого є розучування твору; керівник-інтерпретатор, що розробляє виконавський план твору; керівник-організатор, що виконує адміністративну функцію. За характеристикою С.Казачкова різні функції в одній особистості – це принципово важливе самостійне керівництво в поєднанні з артистизмом, це вміння сказати щось своє. З цим погоджується і В.Іванов, який вважає самостійне керування хором важливим моментом диригентсько-хорової діяльності, оскільки поліфункціональність поєднує можливість виявити своє “бачення” щодо трактовки твору, не користуючись допомогою асистентів чи молодих колег, можливість покластися тільки на власні смаки.

Найбільш образну характеристику головних сторон діяльності керівника хору надають Г.Дмитревський, В.Живов, К.Ольхов. Указуючи на різні грані роботи з хором, Г.Дмитревський говорить про фазу технічності, про фазу художньої обробки твору, про педагогічну сторону, порівнює диригента з режисером, що ставить п’єсу. Щодо головних сторін діяльності керівника хору достатньо образно висловився В.Живов. Він також охарактеризував диригента хору як “педагога”, “режисера”, “виконавця”. підкреслюючи, що у фазі технічного засвоєння музичного матеріалу домінує педагогічна сторона, у фазі виконавської – виконавська, у фазі завершення художньої роботи – режисерська. Доповнюючи характеристику діяльності керівника хору, К.Ольхов називає його „маяком”, „інженером”, “контролером”, „вихователем”, „педагогом” і навіть „пророком”. І.Мусін розглядає взаємні стосунки диригента та колективу, що базуються не на особистісній симпатії, а на професійних якостях, створюючи здорову атмосферу в творчому колективі.

Про реальну можливість розширити границі професійних знань керівника хору не тільки з академічного, але й народного голосоутворення наголошує О.Бенч-Шокало. Вчена впевнена, що глибокі знання національних хорових традицій, історичних стилів, музично-мовних діалектів якісно покращують професійну майстерність керівника хору.

Таким чином, зазначене дає підстави виділити головні риси сучасного керівника хору – поліфункціональність та універсалізм. Найважливішою якістю керівника хору сучасні дослідники В.Васильєв, П.Ковалик, Т.Смирнова, диригинти-хормейстери А.Болгарський, А.Мархлевський, А.Мирошнікова, В.Мінін, О.Тимошенко відзначають високу творчу активність, оскільки сучасна музична практика потребує від керівника-хормейстера значно більшої інтенсивності творчих дій на етапі художньої обробки твору.

Аналізуючи ступінь вивченості досліджуваної проблеми, ми повинні сказати, що проблема становлення керівника хору продовжує привертати увагу дослідників на різних рівнях його професійної діяльності. Особливо це стосується сфери шкільного хорового співу і відповідної підготовки студентів у системі музично-педагогічного навчання.

Визначаючи хоровий спів у школі гострим питанням музично-побутової дійсності, Б.Асаф’єв стверджує, що у “плані аналізу найближчих завдань перед шкільним хором як організованим колективом навчання повинно стояти завдання не тільки розробки чисто педагогічних прийомів та програм, але й соціального обгрунтування цих завдань, які тісно пов’язані з сучасним станом та роллю музики.Організація шкільного хорового колективу повинна об’єднувати музично-соціальні та художньо-виховні функції, підкорятися дисциплінованій роботі з урахуванням хорового ансамблю та його утриманням на відповідній художній висоті.