Сторінка
16

Стан та розвиток професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні в 1958-2008 рр

Про залежність успішності учнів від компетентності інженерно-педагогічних кадрів свідчать архівні матеріали. Так, наприклад, у “Звіті Дніпропетровського обласного управління про підсумки навчальної роботи технічних училищ за 1979-1980 рр.”, зазначено, що у більшості училищ на цей час працювали вже кваліфіковані майстри виробничого навчання серед яких О.П. Негода (ТУ№1 група кравців), А.Н. Миронова (ТУ №3 група кравців верхнього одягу), В.П. Шевченко (ТУ №11 група кравців), учні яких в заключний період навчання домоглися 100% якісної успішності та надбали добрі виробничі навички .

Аналіз звіту Кіровоградського обласного управління профтехосвіти “Про підсумки навчально-виховної роботи за 1982-1983 рр. по міським професійно-технічним училищам ” також доводить, що учні досягли значного підвищення якості знань, зменшилось число учнів, що навчалися на “3”. При цьому найбільш високі якісні показники успішності (98,7%) були в ТУ №4, яке готувало робітників для швейних фабрик та комбінатів побутового обслуговування.

Особливо високими практичними навичками оволоділи учні під керівництвом майстрів Л.О. Сонихової, В.Т. Чабан з професії “Кравець верхнього одягу з вмінням робити розкрій ”, успішність на “4”, ”5” в цих групах складала 89% .

Тобто, позитивні якісні показники виробничого навчання в училищах були наслідком доброї організації та ретельної підготовки до занять майстрів виробничого навчання.

Зазначимо, що в освіто-кваліфікаційній характеристиці зі спеціальності “Професійне навчання. Технологія текстильної та легкої промисловості ” Української інженерно-педагогічної академії цього етапу визначено такі вимоги до майбутнього інженера-педагога: вміння спілкуватися з людьми, зберігаючи при цьому витримку, спокій, доброзичливість. Крім того інженер-педагог саме швейного профілю повинен мати просторове і виразне зорове-образне представлення, технічне та гнучке мислення, розвинений художній смак, володіти стійкою увагою, його особистість повинна відповідати таким психологічним вимогам як цілеспрямованість, урівноваженість, комунікабельність та самокритичність.

Для того, щоб підвищити рівень компетентності у наступні роки інженерно-педагогічних кадрів були прийняті більш різноманітні заходи, такі як: систематично проводилися курси підвищення кваліфікації педагогів та майстрів виробничого навчання, направлення інженерно-педагогів для отримання вищої спеціальної освіти організовувались різні методичні заходи, стимулювалася (нагородженням дипломами, грамотами, цінними подарунками, грошовими преміями) їхня участь у виставках технічної й педагогічної майстерності, на яких інженерно-педагогічні кадри демонстрували методичні розробки, вміння використовувати сучасні технології.

Підготовка інженерно-педагогічних кадрів у досліджуваний час здійснювалася на основі:

- Курсів (при Управлінні навчальних округів, при вищих і середніх сільськогосподарських навчальних закладах, і курси з підготовки викладачів з монокультури при Петроградському техніко-педагогічному інституті, вищі технопедагогічні курси при Петроградському педінституті ім. Герцена, вищі науково-педагогічні курси в Москві і Петрограді, Вищі курси при вищому технічному училищі, Інституті ім Плеханова, курси при вищих художньо-технічних майстернях, Центральні курси удосконалення і перепідготовки інженерно-педагогічних працівників трудових резервів);

- Технікумів (Харківський індустріально-педагогічний технікум, Київський професійно-педагогічний коледж ім. Антона Макаренко, Донецький індустріально-педагогічний технікум);

- Вищих технічних навчальних закладів (на основі інженерно-педагогічних відділень або факультетів: на інженерно-педагогічному факультеті в Львівському, Харківському, донецькому, київському, білоруському політехнічному інститутах, в Київському інституті легкої промисловості; на агропедагогічному факультеті в Уманському і Полтавському інститутах;

- Педагогічних інститутів (на інженерно-педагогічному факультеті в Кримському індустріально-педагогічному інституті (м. Сімферополь); на гуманітарно-педагогічному факультеті Технологічному університету Поділля (м. Хмельницьке);

- Інженерно-педагогічних навчальних закладів (Всесоюзний інститут підвищення кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів, Українська інженерно-педагогічна Академія, Кримський індустріально-педагогічний інститут, Вінницький політехнічний університет та Херсонський державний педагогічний університет).

Відповідно до мети і характеру підготовки визначались умови прийому та строки підготовки.

Цільова педагогічна підготовка на курсах вимагала наявності якісної, повноцінної базової вищої освіти в закладах з напряму легкої промисловості, а також – педагогічного стажу роботи, що робило курси частішими, але короткостроковими ( від 3-4 до 6 місяців через 1-2 роки).

В технікумах педагогічна підготовка здійснювалася, як правило, разом із технічною, тому складала 3 роки при наявності у якості базової загальної середньої освіти з виробничою кваліфікацією не менше 3 розряду та схильністю до педагогічної роботи.

У вищих технічних навчальних закладах педагогічна освіта надавалася у якості доповнення до вже отриманої, відповідно, технічної освіти на протязі 1 року. Вимогами до абітурієнтів були наявність вказаної освіти та виробничий стаж.

Такі ж саме вимоги пред’являлися і до майбутніх інженерно-педагогічних кадрів, підготовка яких здійснювалася у вищих педагогічних навчальних закладах. Нерідко вимагався досвід педагогічної роботи.

Отже, професійно-педагогічна діяльність інженерно-педагогічних кадрів поступово підвищувалась і проявлялась під час виконання ним професійної діяльності, яка передбачала здійснення організаційної, методичної, навчальної, виховної роботи, а також контролювання результатів діяльності учнів, що сприяло поліпшенню успішності як слабких учнів, так і групи в цілому.

Позитивним цього етапу було те, що під час навчального процесу інженерно-педагогічні робітники враховували індивідуальні особливості учнів, передбачаючи тим самим індивідуальний підхід до кожного, враховуючи його здібності, рівень попередньої підготовки, індивідуальний темп навчання.

У 1984 році з постановою Центрального Комітету КПРС та Ради Міністрів СРСР №315 “Про подальший розвиток системи професійно-технічної освіти і підвищення її ролі в підготовки кваліфікаційних робочих кадрів” підвищилась відповідальність до рівня кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів.

Так, наприклад, у ПТУ №32 м. Львова розробляє на календарний рік план підвищення кваліфікації майстрів виробничого навчання та викладачів спеціальних дисциплін.

З 1986 року з Наказом Державного Комітету СРСР з професійно-технічної освіти № 21 усіх майстрів виробничого навчання та викладачів спеціальних дисциплін преміювали при необхідності.

Так, наприклад, у ПТУ №13 м. Чернігів преміювали за гарну роботу та відданість улюбленій справі Власенко К.Л., Сафронова Н.М., Куліда В.Г., викладач спецдисциплін Предтеченська Я.І.

Отже, кінець 60-початок 80 років ознаменувався зростанням якісного складу інженерно-педагогічних працівників у професійно-технічних навчальних закладах швейного профілю.