Сторінка
2

Стан та розвиток професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні в 1958-2008 рр

Згідно аналізу історико-педагогічної літератури у 1879 році в Петербурзі А.І Коробова заснувала першу приватну професійну школу, в якій готували кравчинь, майстринь шиття та крою, вишивальниць та майстрів інших художніх напрямків. Ґрунтуючись на цьому досвіді, згодом були створені суспільні та приватні художньо-промислові школи та курси при Кинешемському земстві, Киштимському заводі, у притулках Вологди, Омську, Томську, Красноярську, Полтаві. Як відомо, у художньо-промислових навчальних закладах більше часу відводилось практичним заняттям, які проводились у навчальних класах, майстернях.

Вагомим недоліком підготовки робітників у цих закладах, як відзначено дослідниками, було те, що перевага у професійному навчанні віддавалася практиці, в результаті чого відбувалось зниження рівня загальної освіти, обмеження розумового світогляду робітників. Зазначимо, що взагалі для професійної освіти того часу характерними були відсутність структури організації, а також чітких вимог до змісту навчання та планування його процесу. На неможливість розв’язання загальної проблеми впливала загальна безграмотність людей (72%). Вищезазначене обумовлювало низький рівень підготовки фахівців.

Переважна більшість видатних діячів, як свідчить аналіз науково-педагогічної літератури, дійшли висновку, що при організації професійно-технічної освіти необхідно враховувати рівень розвитку не тільки промисловості, а й науки, оскільки розумово розвинена людина скоріше опанує новітні види праці, буде більш організована в процесі праці, вимагатиме меншого контролю, а також економніше витрачатиме час та матеріали.

Отже, згодом еволюція людської думки вимагала прогресивного розвитку та втілення ідей у життя суспільства, що привело до політичних та соціально-економічних перетворень, які торкнулись безпосередньо й освіти.

У науково-педагогічної літератури зазначено, що на початку XX століття визначилися нові підходи до розвитку профтехосвіти, що були засновані на таких позиціях, як: ліквідація неграмотності населення; поєднання навчання з продуктивною працею на підставі оволодіння загальноосвітніми та спеціальними знаннями; єдності процесів навчання та виховання.

Організація професійного навчання в Україні у XX столітті ґрунтувалась на поєднанні практичного оволодіння професією та теоретичного навчання і у різні роки передбачала різноманітні шляхи її реалізації.

Історичний досвід розвитку профтехосвіти дає можливість відзначити, що на підготовку фахівців швейної справи ґрунтовно вплинуло саме народження у 1922-1924 рр. швейної промисловості, як індустріальної галузі. Замість кустарних майстерень були засновані крупні фабрики: київська ім. Смирнова-Ласточкіна, одеська ім. Боровського, харківська ім. Тінякова. Всього в цей час було організовано 25 швейних підприємств, на яких було зайнято більш 3,5 тис. чоловік. Швейні підприємства України поступово оснащувались обладнанням. Це були універсальні, спеціальні машини, обладнання для розкрою тканини та волого-теплової обробки виробів. На підприємствах вводилась поточна організація виробництва, яка сприяла різкому підвищенню продуктивності праці.

Так, у результаті розгортання легкої промисловості (швейної, текстильної, шкіряної), існуючий підхід до підготовки робітників на Україні перестав забезпечувати зрослу потребу в робітничих кадрах. Оскільки для невеликих швейних майстерень була необхідна мала кількість кравців, що індивідуально виконували трудові операції по виготовленню того чи іншого швейного виробу, то створення підприємств вимагало розширеної кількості робітників, що спричинило розвиток нових навчальних закладів для підготовки швейників. Так, до 1922 року по території СРСР були створені 64 школи трудового учнівства швейної промисловості, учні яких шли працювати на підприємства, але їх було дуже мало і вони також не вирішували нагальної проблеми, що і обумовило утворення шкіл – фабрик для підготовки кадрів у швейну промисловість.

Школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), як відомо, були визначені як новий тип навчального закладу професійно-технічної освіти і засновувались на базі профтехшкіл та навчально-виробничих майстерень з метою узагальнення закладів професійного навчання, але не були єдиним закладом професійно-технічної освіти того часу. Засновником такої системи навчання вважається реформатор професійної освіти в Германії Георг Кершеншейнер.

Школи ФЗУ готували робітників різного профілю, зокрема і для текстильної, швейної промисловості. Процес освітньої діяльності у цих закладах будувався на поєднанні загального, технічного та професійного навчання з виробничою працею на підставі розроблених планів та програм, де значний час відводився на щорічну виробничу практику. Зазначимо, що повинна бути забезпечена можливість здійснення постійного контролю адміністративно-технічним персоналом підприємства.

В цей час став помітний серйозний внесок в розробку дидактики та методики виробничого навчання. Так, значна увага в методики виробничого навчання приділялась інструктажу. У 1934 році М.Р. Журавльовим була видана монографія “Виробничий інструктаж", в якому автор визначив періоди інструктажу (довиробничий інструктаж, вступний інструктаж, конкретний і оперативний виробничо-технічний інструктаж) та методи проведення (словесний, демонстрація, документаційний, настановними засобами), розглянув види інструкційної документації, проаналізував діяльність інструктора під час проведення інструктажу, а також особливості його організації на підприємстві.

Отже, на цей час вже була придумана методика вступного, поточного та заключного інструктажу, використовувались різні форми організації виробничого навчання. Зокрема, проводився урок виробничого навчання, який включав елементи теоретичного навчання у вигляді інструктажу; виробничі семінари; екскурсії на виробництво, а також конференції по підсумках виробничої практики. Однак, необхідно зазначити те, що ці питання були новими для теоретиків та практиків, тому іще не набули достатньої наукової обґрунтованості та доцільності, а значить полягали подальшому вдосконаленню.

Так, у 1935-1939 рр. в закладах профтехосвіти відбулося збільшення строків навчання, при чому в навчальних планах кількості годин на виробниче навчання в основному зросла за рахунок значного збільшення періоду спеціалізації на робочих місцях, тобто виробничої практики.

Слід підкреслити те, що поряд з динамічними позитивно - розвиваючимися освітніми процесами в школах ФЗУ, в ході дослідження літератури були виявлені і істотні недоліки, які також безпосередньо і побічно стосуються виробничої практики, як складової частини виробничого навчання:

· Школи ФЗУ готували кваліфікованих робітників тільки для задоволення потреб окремих підприємств;

· Школи ФЗУ не мали науково розробленої, єдиної та твердої системи виробничого навчання;

· Уніфікованість термінів навчання, що не враховувала специфіку навчання окремим спеціальностям;

· Роз’єднаність шкіл ФЗУ, оскільки вони курирувались різними відомствами, що запобігало створенню благодійних умов для централізованого методичного керівництва професійною підготовкою робочих кадрів;