Сторінка
1
Серед видатних діячів минулого, які збагатили вітчизняну педагогіку і шкільництво, духовну культуру України, чільне місце належить Григорію Савичу Сковороді (1722 – 1794). Його діяльність припадає на період занепаду освіти в Україні.
Зрозумівши, що ні в школах, ні в колегіумах він не зможе проповідувати своє вчення, Г. С. Сковорода стає мандрівним філософом і вчителем. Він ходив від села до села, зупиняючись то на пасіці, то на хуторі, і своїми бесідами просвіщав народ, підносив його національну самосвідомість. Він любив рідну мову, природу, українську музику та пісні, і найголовніше свій народ. Вмираючи, він заповів написати на його надмогильному пам’ятнику: «Світ ловив мене, але не спіймав».
Основна мета просвітництва Г. С. Сковороди – навчання людей науки щасливого буття. Нещастя в суспільстві він тлумачив як наслідок поганого виховання. Тож позбутися суспільного зла, на його думку, можна через «спасительное» виховання, зміст якого – реалізація принципу природовідповідності, тобто сприяння розвиткові природних нахилів і здібностей кожної дитини.
Отже, вибір теми курсової зумовило те, що вивчення педагогічної спадщини народного вчителя та філософа-гуманіста дає можливість торкнутися витоків вітчизняної думки, яка заснована на невмирущих традиціях, звичаях національного виховання, на які постійно спирався Г. С. Сковорода. У цьому актуальність даної теми – вона розкриває завісу над джерелами української педагогічної думки.
Мета дослідження полягає у вивченні педагогічної спадщини Г. Сковороди та науковому обґрунтуванні його основних ідей, щодо виховання гармонійної особистості.
У нашій роботі ми ставимо два основних завдання:
вивчення спадщини Г. Сковороди – видатного українського філософа, письменника і просвітителя;
розгляд основних ідей формування і виховання особистості в педагогічній думці Г. Сковороди.
Об'єктом дослідження даної курсової виступає проблема вивчення педагогічної спадщини Г. С. Сковороди.
Предмет дослідження – особливості проблеми вивчення педагогічної думки Г. С. Сковороди.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що ми розглядаємо педагогічну спадщину Г. С. Сковороди як постулат освітнього процесу, на який спираються фахівці педагогіки, вихователі сучасності.
Практичне значення курсової роботи полягає у можливості наукового використання результатів дослідження. Використати дане дослідження можна при розробці шкільної програми, в практичній роботі педагога в умовах загальноосвітніх, спеціалізованих шкіл.
Логіка дослідження зумовила структуру курсової роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел із двадцяти п’яти найменувань. Загальний обсяг складає сорок п’ять сторінок.
Система освіти в Україні під владою Російської імперії другої половини XVIII – першій половині XIX століть
Остання чверть XVIII століття у розвитку початкової освіти в Україні позначалась впливом загальнодержавної шкільної реформи, яку проводив уряд Катерини ІІ. У 1786 році було затвердженно "Статут народних училищ у Російській імперії". За цим статутом у губернських містах запроваджувались головні народні училища (чотирикласні з 5-річним курсом навчання), а в повітових – малі народні училища (двокласні з 2-річним курсом навчання). Навчальна програма малих училищ відповідала першим двом класам головних училищ. Зміст навчання мав загальноосвітній і реальний характер. Саме навчання у цих школах оголошувалось безстановим і безплатним.
Шкільна реформа 1786 року мала на меті дати освіту, перш за все, міському населенню, що диктувалось потребами виробництва, розвитком торгівлі, а також намаганням царського уряду і церкви підпорядкувати собі третій стан, який народжувався. На початку XIX століття головні народні училища були реформовані у гімназії, а малі – у повітові училища.
Статут 1786 року сприяв відкриттю нових шкіл у ряді українських міст: Ніжині, Новгород-Сіверському, Полтаві, Прилуках, Глухові, Охтирці, Сумах. Але охопити все населення Лівобережжя ці школи не могли і не стали тут масовими. Населення України негативно ставилось до головних і малих народних училищ. Вони носили антинародний характер, тут заборонялась українська мова, ігнорувались народні традиції, звичаї. Ці школи стали знаряддям русифікації українського населення.
Реформа не відміняла існуючі в Україні народні початкові школи. Вони функціонували, хоч і значно в меншій кількості. Зразком для них були програми малих народних училищ. Але уряд вживав всіляких заходів, щоб їх не було. Хоч український народ волів по-старому навчати своїх дітей у дяківських школах, але дітям заборонялось до них ходити. Як уже відомо, школи-дяківки за реформою перетворювались у парафіяльні.
Відібрання земельних маєтків в українських монастирів було відчутним ударом для українських шкіл, занепад яких входив у плани царського уряду. Катерина II вважала Київську Академію центром опозиції проти московського централізму, її політика поклала кінець українській школі вищого типу, проте сприяла появі російських шкіл для привілейованих станів (дворянства та духівництва) із обмеженою кількістю учнів, а також приватних пансіонів для дворянства по губернських містах. Із фахових шкіл діяли медико-хірургічна академія в Єлисаветграді, сільськогосподарська школа в Миколаєві, музична в Катеринославі. Для дворянських дітей велике значення мало домашнє навчання. Звичайною школою для українського народу залишилася парафіяльна. Політика, що проводилася російським самодержавством, призвела до загального падіння рівня освіченості та письменності в Україні. Якщо у 1768 р. одна школа припадала на 746 жителів України, то в 1876 році — на 6750 жителів. А загальна кількість студентів у трьох університетах (Київ, Харків, Одеса) становила 1200 осіб. Рівень загальної освіти українців, який у XVIII столітті був предметом їхньої гордості, особливо на Лівобережжі, в XIX столітті став жахливим. Це було спричинено насамперед впровадженням кріпосного права та переконаністю правлячих кіл у тому, що освіта кріпакам не потрібна.
На початку XIX століття царський уряд Олександра I здійснив реформування освітньої системи Росії. 1804 року було прийнято "Статут університетів" і "Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам", які регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні і які прямо відображувалися на українському шкільництві.
За прийнятими статутами у Росії вперше запроваджувалась державна система народної освіти. Вся країна поділялась на шість учбових округів, два з яких Харківський і Віленський розміщувались на території України. Реформа передбачала такі типи навчальних закладів у кожному окрузі: парафіяльні училища (1-річні), повітові училища (2-річні), гімназії (4-річні), університет. На чолі кожного округу призначався опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету.
Об’єктивно статути 1804 року були прогресивними. Ними проголошувались безстановість і наступність всіх типів навчальних закладів, державність освіти (безплатність на всіх ступенях). Серед негативних рис реформи були багатопредметність навчання при його обмежених термінах, декларативність програм, недостатнє фінансування навчальних закладів. Добре фінансувались лише гімназії і університети, де навчались, як правило, діти вищих станів.