Сторінка
5

Григорій Савич Сковорода про виховання особистості

У жовтні 1750 року Сковорода стає учителем поетики у Переяславському колегіумі. Його запросив туди переяславський єпископ Никодим Сріблицький для читання курсу поетики. Як переповідав пізніше М. Ковалінський, Г. Сковорода, маючи обширні знання, значно більші, ніж давали тогочасні навчальні заклади, написав курс поетики зовсім по-новому. Це не сподобалося єпископу, який хотів, щоб цей курс читали традиційно. Сковорода не погодився з вимогою єпископа змінити й відкинути вироблені ним правила для поезії, «котрі були простіше й зрозуміліші для учнів, та й цілком нове й точне поняття давали про неї». У написаному на вимогу консисторії поясненні він відстоював свої погляди на поезію, вважаючи їх правильними і заснованими на природі цього мистецтва. Цей конфлікт з єпископом став причиною того, що Сковорода влітку 1751 року змушений був покинути Переяславський колегіум. Він повернувся в Києво-Могилянську академію і восени 1751 року почав учитися у класі богослов’я, проте повного курсу не закінчив. Як кращого студента академії 1753 року митрополит Тимофій Щербицький рекомендував його домашнім вчителем поміщику Степанові Томарі в село Ковраї на Переяславщині. Таким чином, Г. Сковорода не закінчив останнього богословського класу, тобто повного курсу академії, і до навчання більше не повернувся.

З 1753 року, з невеликою перервою, до 1759 року Г. Сковорода жив у селі Ковраї. Це були чи не найкращі роки у житті педагога. Перебуваючи серед простого народу, він глибоко проник у його думки й сподівання. Він зблизився зі своїм обдарованим вихованцем Василем Томарою, вчив його мови та різних «словесних наук», написав для нього латинською мовою вірш «На день народження Василя Томари». Конфлікт з пихатим поміщиком і гербовим дворянином на якийсь час відірвав його від Коврая, повів у Москву, де він зупинився у Троїце-Сергієвій лаврі, та незабаром повернувся до Переяслава і на прохання С. Томари знову став учити його сина, використовуючи вільний час для самоосвіти і творчості. У Ковраях він почав займатися поезією, написав більшу частину збірки «Сад божественних пісень». У 1759 році праця Г. Сковороди в Ковраях закінчилися, і звідси він подався на Слобожанщину, де на запрошення білгородського єпископа Йосифа Миткевича протягом десяти років, до 1769 року, був викладачем поетики, етики, синтаксису та грецької мови у Харківському колегіумі.

В колегіумі педагог набуває популярності завдяки своєму талантові, здібностям оратора й розумові вченого. Тому єпископ Білгородський Йосиф Миткевич, який опікувався колегіумом і був щирим покровителем наук, із добрих намірів запропонував. Г. С. Сковороді прийняти постриг, оскільки, за статутом колегіуму, викладачами могли бути або висвячені на священиків, або ченці. Але педагог категорично відмовився від пропозиції через те, що ставився до світу священиків неприязно.

Улітку 1760 року Г. С. Сковорода залишає колегіум, проте вже наступного року добротворець єпископ Йосиф, цінуючи його таланти й бажаючи «извлечь из дарований его пользу», знову запропонував Григорію Савичу місце викладача і право читати навчальну дисципліну за вибором. Тепер вимога прийняти чернецтво не ставилися перед педагогом.

Для Г. Сковороди і його роботи в Харківському колегіумі склалися несприятливі обставини. Нерозуміння, обмови, доноси, інтриги отруювали йому життя, гальмували розвиток його творчості, і він готовий був залишити цю роботу. У лютому 1768 року при Харківському колегіумі відкрито додаткові класи, що мали випускати спеціалістів світських наук – інженерів, архітекторів, топографів та інших. Викладати катехізис у цих класах було запрошено Г. Сковороду. Для цих класів улітку 1768 року написав курс лекцій під назвою «Вступні двері до християнської добронравності». Проте новопризначений білгородський єпископ, колишній співучень Г. Сковороди в Києво-Могилянській академії, відомий русифікатор української освіти Самуїл Мисливський виступив проти Г. Сковороди і його курсу лекцій. У квітні 1769 року Г. Сковороду звільнили з роботи і в додаткових класах Харківського колегіуму. Це було останнє офіційне місце роботи вченого-філософа й педагога. Відтоді останні 25 років свого життя він був мандрівним філософом, без сталого місця проживання і без постійної роботи. Лівобережжя України, Приазов'я, Воронежчина, Курщина, Орловщина, села, міста і містечка цих країн – місця перебування «мандрівного університету» України, де він жив, навчав, творив, користуючись великою популярністю й прихильністю всіх верств населення. Саме на цю останню чверть життя припадає розквіт його творчості, в цей період він завершив збірку «Сад божественних пісень», написав основні філософські трактати, діалоги і притчі: «Бесіда, названа двоє» (1772), «Діалог, або Розмова про давній світ» (1722), «Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті» (1773 – 1774), «Кільце» (1773 – 1774), «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» (1774), «Ікона Алківіадська» (1775 – 1776), «Жінка Лотова» (1780 – 1788), «Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим» (1783), «Вдячний Єродій» (1787), «Убогий Жайворонок» (1787), «Діалог. Назва його – Потоп зміїний» (закінчено 1791).

Г. Сковорода жив у цей час (1770 – 1771) у селі Гусинці (нині Куп'янський район Харківської області) у дідичів Сошальських, звідки навесні 1771 року їздив у Київ і три місяці прожив у Китаївській пустині під Києвом. З кінця 1771 року перебрався у місто Острогозьк, де прожив майже рік у слободі Таволозькій, що належала поміщику Степану Тев'яшову. У 1773 році бачили його в селі Бабаях у Якова Правицького. У серпні 1775 року Г. Сковорода зробив спробу повернутися працювати до Харківського колегіуму, але йому було відмовлено. Він втратив останню надію зайнятися улюбленою педагогічною діяльністю. Після цього він на якийсь час повернувся у слободу Таволозьку, потіи жив у селі Великому Бурлуці на Харківщині у Якова Донця-Захаржевського, згодом знову у Гусинці у Сокальських. З Гусинки він вибирався в інші місця, жив у Сіннянському Покровському монастирі, Бабаях, Таганрозі, Ровенеьках, Великому Бурлуці, Ізюмі, Мамачинівці, Іванівні. З листів цього періоду дізнаємося, що у 1789 – 1790 роках. Г. Сковорода довго і тяжко хворів. Останній рік свого життя він жив у Іванівні. Влітку цього року здійснив подорож до свого давнього друга Михайла Ковалинського, який оселився в селі Хотєтовому на Орловщині, приніс із собою і подарував М. Ковалинському частину своїх рукописів. Проживши тут три тижні, він 26 серпня 1794 року вирушив в Україну, на якийсь час зупинився в Курському Знаменському монастирі та невдовзі повернувся туди, де вирішив прожити свої останні дні.

Помер Г. Сковорода на світанку у неділю 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року у селі Іванівні (нині Сковородинівка Золочівського району Харківської області) в маєтку знайомого поміщика А. Ковалевського. Перед смертю він заповів поховати його біля гаю і зробити на могилі напис: «Світ ловив мене, та не спіймав», що й було виконано.

Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди