Сторінка
9

Григорій Савич Сковорода про виховання особистості

За переконаннями Сковороди, краще бути талановитим бондарем, ніж бездарним письменником. Природно, що в праці людина з найбільшою повагою реалізує свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через працю реалізується моральне самовдосконалення людини. За Г. Сковородою, успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, скромність, бадьорість духу («кураж»), а також гуманізм та милосердя.

Як бачимо, пропагуючи «сродню» працю, Сковорода має на увазі гармонійну відповідність практики покликанню: кожен має прагнути до тієї праці, до якої має здібності. Зрозуміло, що такі думки мислителя об’єктивно були спрямовані проти сучасного йому суспільного устрою, проти феодального ладу, в якому панували спадкові привілеї і захищалися інтереси експлуататорських верхів, в якому бездарні люди займали державні пости і посади, в той час як, наприклад народжений у селянській сім'ї повинен був назавжди залишитися селянином.

«Сродна» праця є джерелом людського щастя та добра. Проте кожна людина має внутрішню «сродність» лише до певного виду діяльності, хоча є люди, які віділяються феноменальною здатністю, «сродністю» до багатьох видів діяльності. Отже, для кожної людини джерелом добра може бути лише «сродна» їй праця, займаючись якою, вона приносить користь суспільству, а значить, і досягне свого власного щастя.

Сковорода підносить значення праці як першооснови суспільного буття, як передумови людського щастя. Він наголошує, що прагнення до творчої праці закладені в самій природі людини, яка стає щасливою, задоволеною тільки тоді, коли робота відповідає природним нахилам, здібностям людини, тобто є «сродною».

В основі педагогічних поглядів є діяльність, яка витікає з природного покликання, із природної спорідненості людини і спрямована на користь усього суспільства. Застосував письменник на практиці свою теорію «сродності» все своє життя (навчаючи дітей і молодь), постійно вдосконалюючи та пропагуючи її. Вона ж, у свою чергу, випливала з його вчення про самопізнання, про переконання в тому, що природа людини добра, що вона містить великі можливості, тільки потрібно вміти їх виявити, допомогти розкритись. Він називає школу «садом», бо звідси бажання вчителя є – не ламати природу дитини, а сприяти розвиткові нахилів, здібностей.

Виховний вплив на людину, дитину здійснюють усі процеси, що відбуваються у житті, а найбільше – навчання. Унаслідок чого ставляться завдання: сформувати в дитини певний світогляд, знання, уміння, та навички, які є певним спрямуванням на життєвий досвід, ґрунтом, на якому виробляються переконання, наявність яких свідчить, що вона свідомо обрала свій шлях, розуміє зміст та наслідки своєї діяльності. А це сприяє виконанню вимог зміцнює віру в дієвість принципів, розвиває рішучість, наполегливість у досягненні мети тому, що кожна людина має власну їй неповторність, індивідуальність, яка проявляється тільки в «сродній» праці.

У трактаті «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» перед нами постає своєрідна утопія, якою є мрія філософа про гармонійне суспільство, побудоване на «сродності». Така програма досягнення гармонії між людиною і суспільством, як слушно підкреслюють дослідники, не витримує критики і перевірки дійсністю. Цінність і значимість сковородинівської теорії «сродності» в іншому: філософські роздуми про щастя людини займатись природною, улюбленою справою є водночас і осудом кар'єризму, гонитви за славою, почестями, багатством.

Дослідник Юрій Барабаш висуває ще одну суттєву грань творчої спадщини мислителя: Григорій Сковорода першим в українській літературі, педагогіці зумів по-новому оцінити труд, побачити в ньому не кару Божу за первородний гріх Адама і Єви і не просто засіб до існування, а джерело радості, душевного задоволення, важливу передумову щастя. Такою є «сродна» праця.

Щастя людини Г. Сковорода бачив у праці, прославляв працю як джерело радості і задоволення. Проте не можна обійти того факту, що це уславлення має абстрактний характер. Для щастя людини потрібно, щоб праця була вільною. Сковорода гадав, що будь-яка праця принесе щастя, якщо вона ― сродна, аби людина любила її й вкладала у неї всю душу.

З працею завжди пов'язана і пісня, і поезія.

Простий трудовий народ сприймав його думку як свою, розумів її, поділяв, вона була доступною людям праці, підносила гідність людини-трудівника, славила його працю як найвищий здобуток, як джерело щастя. Народ знав і любив Григорія Сковороду, свого наставника, захисника.

«Сродна» праця – це як духовні, так і тілесні потреби, що звеселяють дух, приносять задоволення та насолоду процесом виконуваної діяльності. Діяльність, яка є для людини «сродною», визначається тим, що є однаково корисною для носіїв мікрокосмосу і включає в себе усвідомлення процесу творчої діяльності як насолоди вищої від нагороди за кінцевий результат.

Отже, необхідним середовищем існування й діяльності людини є те культурне середовище, вплив якого на людину з часу її народження і на людство в цілому має універсальний характер. У ньому людина представлена як істота, що саморозвивається, самореалізується як суб'єкт, як результат власної діяльності. Дійсний зв'язок культури з людською діяльністю стає зрозумілим лише тоді, коли сама діяльність розвивається як джерело, причина формування, розкриття «сродності», розвитку та становлення людини. У ній об’єктивуються всі без винятку творчі сили людини, всебічність та багатогранність її діяльності з освоєння світу, уся сукупність прагнень та устремлінь особистості.

Педагогічні погляди Г. С. Сковороди зросли на традиціях національної етнопедагогіки, яка своїм корінням сягає в сиву давнину, коли лише формувалася українська людність.

Г. С. Сковорода досить широко користується традиційними народними засобами передачі педагогічної мудрості, коли остання вкладається в уста героїв казок, легенд, байок, притч, оповідей. Цим засобом педагог веде щиру розмову з молоддю, залучує до роздумів, сприйняття здорової моралі.

Поезія Г. С. Сковороди, філософські трактати, епістолярні твори, які вийшли з-під пера українського педагога-енциклопедиста свідчать про високий літературний хист, обдарованість і талановитість їх автора і які як прямо, так і опосередковано беруть участь у вихованні читача, у формуванні кращих його рис.

Тривалість і неупередженість багатолітнього досвіду дають підстави доказово твердити:

твори різних поетичних жанрів, філософські трактати, листи, промови та інше зі спадщини Великого Українця мають пряме і опосередковане значення у виховному процесі, беруть участь у формуванні особистості;

погляди Г. С. Сковороди, його світоглядна позиція і переконання сформувалися на рідному фольклорі, педагогічному українознавстві, на народній психології, національній етнопедагогіці й народній філософії, що ріднить його з народом, робить нероздільним з ним;